14. Віта. Чого я насправді хочу...

 — Зараз піде дощ! — вигукнула я, дивлячись, як темно-синя хмара стрімко насувається прямо на нас. 

 — У тебе є парасолька? — спитав Андрій.

 — Немає…

 — Тоді помчали! 

Ми взялися за руки і поспішили в напрямку студентського містечка.  Але коли залишалося пробігти метрів двісті, дощ таки наздогнав нас. Спершу окремі важкі краплі  почали падати на асфальт, а за кілька секунд це вже була суцільна стіна зливи. 

Коли ми забігли до під'їзду, то обоє вже були мокрі до нитки. Вахтерки на своєму звичному місці не було, можливо, десь вийшла, а дощ завадив їй повернутися. 

 — Ходімо до мене, хоч трохи просушиш одяг, — сказала я. 

 Андрій усміхнувся. 

Це вперше я запросила його до своєї кімнати, досі ми прощалися неподалік від гуртожитку, бо я не хотіла афішувати наші стосунки. Але зараз дивилася на його мокре розкуйовджене волосся і одяг, з якого капала вода, і не вагалася ні хвилинки — взяла за руку і повела сходами нагору. 

 — А ліфт що, не працює? — запитав Андрій. 

 — Його лише в неділю вмикають, коли студенти приїздять з дому, — пояснила я. 

Він дивився на мене нерозуміюче. 

 — Ну, коли всі везуть від батьків важкі сумки з продуктами, — пояснила я. 

 — А чому не можна піти в супермаркет і все купити? — спитав Андрій. 

 — Ну, ти мені нагадав зараз Марію Антуанетту, знаєш, як їй сказали, що в бідняків немає хліба, а вона відповіла: “То хай булочки їдять!”

 — Ну, спасибі за твоє уявлення про мій інтелект, — він зупинився посеред сходів. — Як ти щодня піднімаєшся на цей дев’ятий поверх і не захекуєшся? 

 — Вважай, що це  як тренування, — усміхнулася я. — І за цей тренажер навіть грошей платити не треба!

Все ж ми благополучно дісталися моєї кімнати. Сусідка Ліля була на практиці, тож я на кілька тижнів стала повноправною власницею цього скромного житла. 

 Ми увійшли, і я одразу дістала фен і праску. 

 — Роздягайся! 

 — Прямо так, з порогу? — засміявся Андрій. 

 — Ну, кожен розуміє в міру своєї зіпсованості. Я просто хочу просушити твій одяг! Тримай оце махрове простирадло, закутаєшся, поки я сушитиму. 

Він сидів, закутавшись в простирадло і здивовано роздивлявся навколо. Мабуть, ще жодного разу не був у гуртожитку. 

Я тим часом за дверцятами шафи сама переодягнулася в сухий халат, і почала сушити його одяг.

 — Чаю хочеш? — спитала, коли  все було зроблено. 

Увімкнула електрочайник.  Заходилася робити бутерброди. 

Тим часом Андрій встиг одягнутися і підійшовши до мене зі спини, обійняв за плечі. 

 — Ну, ще хвилинку, зараз все буде готове… — почала я і не договорила, бо Андрій закрив мені рот поцілунком. 

…Чайник обурено зашипів і вимкнувся, а ми зовсім забули про нього…

***

Все ж, незабаром Андрієві довелося піти, бо гуртожиток об одинадцятій вечора зачинявся, а якби він залишився в мене, то в мене могли б бути проблеми з комендантом. 

Коли я, визирнувши з вікна, побачила його постать, що віддалялася. помахала йому рукою, хоч він, мабуть, цього й не побачив, і сіла за стіл, знову увімкнувши чайника. Взяла бутерброд і почала замислено жувати. 

Потім подумала, що треба було б переглянути електронну пошту. Останнім часом я зазирала в скриньку три а то й чотири рази на день, але омріяного листа там не було. Що ж, скоріше за все, мені не пощастило. 

Але я вже заспокоїлася і відчувала якоюсь мірою навіть полегшення. Так, я не поїду до Великобританії, проте й не розлучуся з Андрієм. Як кажуть, все завжди робиться на краще…

Проте, коли я відкрила електронну поштову скриньку цього разу, то раптом побачила непрочитаний лист із знайомою адресою. 

Серце забилося часто-часто, долоні враз спітніли…

Я клацнула на іконку “відкрити” і з завмиранням серця прочитала текст, написаний англійською.

Я виграла грант! Мене запрошують на навчання до англійського вузу!

Моя мрія здійснилася, але на душі було неспокійно. Щось муляло, наче камінець, який потрапив у черевик. Але камінець можна дістати і викинути, а  мої відчуття були зовсім іншими. 

“Я не хочу туди їхати, — зрозуміла я. — Хочу залишитися з ним..”

***

Ось і нова глава... Що думаєте буде далі?