7. Андрій. Я попав. Остаточно і безповоротно.

Подумати тільки, ще пару тижнів тому ми з Вітою практично не спілкувались, а тепер... Я дуже старався нормально вчитись, щоб Віта не думала, що я дурень. Ну я ніколи не був дурнем, навчання давалось мені дуже легко, але мені було лінь. Однак тепер я мав додатковий стимул: я хотів бути розумним в її очах. 

Але через це кляте навчання і наше репетиторство мені так і не вдалось нормально зблизитись з нею за цей час. 

Зато її англійська стала набагато кращою. Насправді, щоб нормально допомогти їй, мені довелось навіть готуватись до наших занять. Мені хотілось, щоб від цих наших уроків їй була користь. 

Після занять я незмінно проводжав її додому, але наші стосунки не просувались. Вона ніби спеціально трималась на відстані, а коли я намагався пофліртувати, чи щось таке, коли тільки-тільки робив крок вперед, вона робила крок назад. Ми ніби ходили по колу, кружляли в танці, який нікуди не вів. Можливо, я мав бути більш наполегливим, але чомусь я боявся її відлякати. 

Можливо, вже на прийомі буде хороший шанс просунути наші стосунки... Подумати тільки, я ж спочатку зблизився з нею заради того прийому, а тепер виходить, що я хочу використати прийом, щоб зблизитись з нею...

І брат з батьком більше мене зовсім не хвилюють. Треба все зробити за вищим розрядом... І тоді вже на вечірці я зможу зблиитись з нею... Але спочатку я маю відправити їй ту сукню... 

***

Коли вже був майже час виходити, я відправив повідомлення Віті, в якому нагадав, що буду біля гуртожитку за півгодини. І саме в цей момент телефон в моїй руці задзвонив. Я був здивований, тому що дзвонив Матвій... 

Я приклав телефон до вуха і натиснув «відповісти», після чого одразу почув голос брата.

— Слухай, я тут подумав, може ти просто не прийдеш? — абсолютно серйозно запитав він. 

— Що? — не зрозумів я. 

— Ти ж знаєш, який сьогодні день, Андрію, — він зітхнув. — Я рідко тебе про щось прошу. 

— Ні, я не розчарую батька, — хмикнув я. — Він хотів, щоб я прийшов. 

— Я ніколи не поступлюсь. Якщо батько відпише фірму тобі, я клянусь, що відречусь від нього, — продовжив Матвій. 

— Це ти мене типу шантажуєш? — я аж розсміявся. — На жалість тиснеш чи що? 

— Ти зруйнував моє життя. Подумав, може в тебе совість прокинеться... — він зітхнув.

— В чому я винний? В тому, що народився? — я вже починав виходити з себе. 

— В яблучко, — відповів він. — Добре, роби, як хочеш, кладу слухавку, — сказав він і відбив виклик. 

Я зітхнув. Ні, Матвію не зіпсувати мені настрій. Я йду на ту вечірку зовсім не для того, що він думає. Я від початку хотів просто позлити його, а тепер навіть цього особливо не хочу, хоч він і роздратував мене. 

Я ще раз глянув на себе в дзеркало і залишившись задоволеним своїм виглядом, вирішив нарешті поїхати за Вітою. Вона якраз відповіла на моє повідомлення. Коротке і зрозуміле «Ок»... Ну, вода камінь точить. Я змушу її сприймати мене серйозно. Сьогодні має статись переламний момент... 

***

Коли я підʼїхав, до назначеного часу залишалось ще десять хвилин. Я дістав мобільний, думав пограти: навряд Віта вийде хвилина в хвилину, маю встигнути один бій виграти. Подумавши так, я увійшов до гри і почав грати. Думав про цей вечір, про брата і про те, наскільки довго він ще буде мене ненавидіти. Все ж ця розмова трохи спантеличила мене... А в планах цього не було. Я хотів гарно провести час з Вітою, хотів показати їй, що вона мені подобається. А може, й не тільки показати...

— Чорт... — через кляті роздуми мене знов вбили і нашу головну вежу атакували. Пацани писали в чаті все, що думають про мене. Ну так, я відволікся, буває!

А пофіг! 

Я вийшов з гри, розуміючи, що мені знімуть купу поінтів за подібне. А потім я подивився у вікно і раптом побачив її.

Віта саме вийшла з підʼїзду в тій самій сукні і туфлях, які я їй подарував. 

Я одразу вийшов з машини і відчинив дверцята, очікуючи, коли вона підійде. Подумати тільки, для цього довелось підглянути її розмір взуття. Ну а з тілом було простіше... Я просто показав її фотографії в магазині і попросив дати щось для її фігури. 

Коли вона підійшла ближче, мені аж подих перехопило. Я дивився на неї, не в силах відірвати погляд. Вона і без макіяжу та в звичайних джинсах була гарною, але зараз... 

— Що? — вона злегка знітилась і відвернулась вбік, а потім почала бурчати. —  Так, це не мій стиль, але ти сам прислав це і...

— Ти дуже гарно виглядаєш, — перебив я її, а потім торкнувся кінчиками пальців її підборіддя, щоб трохи повернути її обличчя до себе.  — Ти дуже красива... — сказав я, нарешті дивлячись їй в очі. 

Тепер вже мої думки були далеко від брата, від прийому, від батька... Я стояв і тонув у її карих очах, розуміючи, що я таки попав... Остаточно і безповоротно. 

***

Привіт)) дякуємо вам, що читаєте)) якщо книга подобається, не забудьте додати її до бібліотеки)) А ще будемо раді коментарям))) Діліться враженнями, як вам глава?