6. Віта. Питання одного і обіцянки другого.

Ніколи б не могла подумати, що потраплю в таку ситуацію! Навколо нас було багато людей, і всі з цікавістю витріщалися, вже готуючись потім обговорювати побачене скрізь, де тільки можна… Ну якого дідька чорти принесли того Макара! І навіщо Андрій так себе виклично поводить? 

Я суворо поглянула на нього і дуже тихо попросила прибрати руки. Він послухався, але все ще продовжував стояти між мною і Макаром. 

 — Віто, це правда? — вимогливо спитав  Макар. — Ти зустрічаєшся з цим придурком? 

 — Вибирай вирази, телепню, — насупився Андрій, але я перебила його і звернулася до Макара. 

 — Так, я з ним зустрічаюся. Вибач, але нам треба йти.

Я взяла Андрія під руку і потягла його геть від усіх цих любителів витрішок. 

Коли ми відійшли на безпечну відстань, я вивільнила свою руку:

 — Я сказала це просто, щоб він від мене відчепився. Затям, я не збираюся з тобою зустрічатися по-справжньому. Тільки сходжу на ту вечірку — і все. Ми квити. 

 — Але займатися ми ще будемо… — протягнув Андрій. 

 — Ну, я ще подивлюся, наскільки мені корисними будуть ці заняття…

Він усміхнувся:

 — А ти дівчина з характером! Чудово, мені такі завжди подобалися… А що там у вас було з тим Макаром? 

 — Ми один раз сходили в кіно, після чого він став розпускати руки, а я такого не люблю. Попросила його бути культурнішим, він не послухався, тому я й сказала, що більше на побачення з ним не піду. Але він чомусь вбив собі в голову, що подобається мені, а  моя відмова — це так… ну типу, я ціну собі набиваю…

 — Зрозуміло, — Андрій хмикнув. — Ну чого ще чекати від придурка? 

 — Та так, — я знизала плечима. — Може, тепер перестане до мене чіплятися… Подумає, що ми дійсно пара…

 — Ага, — радісно сказав він. — Бачиш, тобі лише користь від наших стосунків. А щодо якості мого навчання, можеш не хвилюватися. Буду дуже старатися, щоб ти залишилася задоволеною. 

Я відчула, що червонію. Чи він спеціально сказав так двозначно, чи то я  думаю не про те, про що потрібно? 

 — Добре, я піду, бо маю багато роботи, — сказала я, щоб приховати свою розгубленість, і швидко пішла до виходу.

*** 

Курсову Андрій здав благополучно, викладач навіть похвалив його. Тому того ж суботнього дня ми вирішили провести перше заняття. Поскільки було умовлено, що ми зустрінемося на нейтральній території, обрали для цього кав’ярню неподалік універу. 

Сіли за столик в глибині залу, біля вікна. Людей у цей денний час було негусто, тож ніхто нам не заважав. Перше заняття вирішили присвятити плануванню роботи, і я побачила, що, незважаючи на свою безалаберність та вдавану безтурботність, Андрій дійсно добре знає англійську, а ще вміє доступно пояснювати правила, та так, що мені одразу все ставало зрозуміло. 

Коли ми закінчили займатися, уже стемніло, тож він запропонував провести мене. 

 — Та не потрібно, гуртожиток недалеко, — я раптом засоромилася, бо згадала, чим закінчилися аналогічні проводжання у Макара. Поліз цілуватися, обійматися, а потім ще й придумав собі, що я тепер його дівчина. Хоча ми ні про що таке навіть словом не обмовилися. 

 — Ні, я маю тебе доставити прямо до кімнати, — він поглянув на моє невдоволене обличчя і виправився. — Ну добре, не до кімнати, а до під’їзду, так краще? Бо вечірка вже скоро, а раптом з тобою щось трапиться, мені тоді що, іншу “наречену” шукати? 

Я так і не зрозуміла, жартує він чи дійсно хвилюється тільки через свою дурну вечірку. Виглядав серйозним, але я вже трохи вивчила його поведінку і звички, і знала, що Андрій цілком здатен з таким незворушним виглядом верзти якісь дурниці. 

 — Знайдеш іншу, подумаєш, — вирішила підіграти я йому.

 — Ні, таку. як ти, важко відшукати, — він підморгнув. — Інші кандидатури мені не підходять.

 — Може, ще твої батьки мене забракують, — хмикнула я. 

 — Чому це? 

 — Ну, в мене немає гарного одягу, і взагалі я не маю ефектної зовнішності…

 — Це ми швиденько поправимо, — він торкнувся кінчиками пальців мого обличчя. — Хоча, то я про одяг сказав, що поправимо ситуацію. А зовнішність у тебе навіть дуже ефектна… Ти красива дівчина, Віто…

Ми вже підійшли до гуртожитку — іти й справді від кав’ярні було всього п’ять хвилин. І тепер стояли під під’їздом, знову привертаючи увагу місцевих роззяв. Мені хотілося якомога швидше сховатися у своїй кімнаті, щоб не слухати завтра запитань і припущень на свою адресу. Але разом з тим в глибині душі мені хотілося, щоб ця мить. коли ми стояли і розмовляли, тривала якомога довше. 

І все ж треба було прощатися. 

 — Дякую, — дещо невпопад сказала я, і тут же подумала, що, певно, за комплімент не потрібно дякувати, тому спробувала виправити ситуацію. — Дякую, що погодився зі мною позайматися! 

Андрій зробив крок вперед і торкнувся губами моєї щоки. 

 — Я радий, що ти погодилася, — прошепотів він мені на вухо. — Обіцяю, що ти не пожалкуєш про своє рішення…