5. Андрій. Вона — моя, і я нікому її не віддам!

— Ну... — вона злегка розгубилась, а потім я побачив, що позаду неї йдуть дві вобли, яких мені періодично сватав батько.

— Ні, вечором схоже не обійдеться, — швидко сказав я. — Тут надто багато знайомих батька, які будуть на вечірці, тож підіграй мені, Віко, — на цих словах я обійняв її за талію однією рукою і притиснув до стінки так, щоб було не видно, що ми робимо.

Зі сторони мало здатись, що ми цілуємось, а насправді наші обличчя були просто дуже близько... 

Вказівний палець вільної руки я приклав до її губ. Навіть ненафарбовані вони були такого насиченого кольору, що я мимоволі облизнувся. 

Дівки за нашою спиною почали тихо щебетати: точно помітили. От і добре, хай ще й батькам розкажуть. Щоб ті знали, що ніякі сватання не допоможуть. Навіть не дивлячись на те, що я спав з обома... Хоча, певно, легше сказати, з ким з красунь факультету я не спав, чим спав. 

Коли їхні голоси стихли, Віта одразу ж злегка відштовхнула мене:

— Зовсім здурів! — прошипіла вона, немов кішечка, і плеснула мене долонькою по плечу.

Насупилась вся, це виглядало доволі кумедно і одразу викликало усмішку. 

— Що усміхаєшся?! Та ти хворий, відійди! 

Вона спробувала відштовхнути мене, а я навпаки притиснув її до стінки. Несильно, але...

— Відсьогодні ти моя фіктивна подружка, постарайся відіграти як слід, — я зазирнув їй в очі.

Наші губи були так близько і я знов залип на них... Що вона з ними робить, чому вони такі насичені без помади?... 

— Я... — вона шумно видихнула повітря.

— Андрій Дикий, Віта Малиновська що ви собі дозволяєте? — почув я голос кураторки з-заспини.

І в цей момент Віта таки вишмигнула з моїх обіймів. 

— Анно Георгіївно, пробачте, ми...

— Ми зустрічаємось, — перебив я Віту. — Дорослі люди, маємо право.

— Маєте, але демонструвати це все в стінах університету не обовʼязково! — роздратовано сказала вона.

— Ми більше не будемо! — як маленька, пискнула Віта. 

— Сподіваюсь, — хмикнула пристаркувата професорка, пробубніла щось собі під ніс і пішла далі. 

А Віта тим часом знов вдарила мене долонею, але тепер вже в район грудної клітини.

— Я дивлюсь, тобі подобаються цікаві ігри, — я усміхнувся.

— Які ще ігри... 

— Ну, тобі подобається бити мене, домінувати, — я усміхнувся і подався вперед, до її вуха, і продовжив вже тихіше. — Зазвичай я сам доміную, але цього разу можу дозволити тобі... Це буде цікава гра... 

— Грай, та не загравайся, — хмикнула Віта і таки відштовхнула мене.

Точніше, я дав їй себе відштовхнути. Хай відчуває себе в безпеці і в більш-менш сильній позиції. 

— Завтра підемо до мене займатись, — сказав я їй вслід.

— Завтра нам треба готуватись до заліку, післязавтра вже перший, — відповіла вона, навіть не подивившись на мене. — В суботу після здачі частини курсової можемо позайматись. Але на нейтральній території. І то, тільки якщо ти не завалиш... 

***

Дні до здачі минали на диво довго... Не те щоб я боявся щось завалити, але чомусь не хотілось отримати низький бал. Ніби я дурень якийсь, та в мене видавничий бізнес в крові, я ще серед кращих буду, треба тільки трохи постаратись...

І я дійсно став готуватись. Не готувався до екзаменів і заліків ще з першої сесії... А до здачі проміжних етапів курсової я взагалі готувався вперше... Пощастило ж блін мати з нею одного викладача! Як взагалі так вийшло?... Здається, мене записали до цього професора через те, що ніхто не хотів здавати йому, він був надто суворий. А от Віка сама записалась, бо... Ну бо це ботанка Віка.

А ще я помітив що на нас всі постійно дивились. Тож я вирішив брати бика за роги і всі дні нахабно сідав на першу парту прямо біля старости. Викладачі дивувались, але нічого не казали, так само, як і однокурсники. Пацани, схоже, вирішили, що Віта — моя нова жертва, і тільки підбадьорювали і жартували, коли я з ними перетинався. А дівчата виглядали невдоволено. Ну але вони постійно виглядали невдоволено, коли я знаходив нову «жертву». Хоча, Віта ж не нова «жертва», в нас просто домовленість. Вона для мене нічого не значить, так набагато легше...

З такою думкою я йшов до аудиторії, в якій якраз мала закінчуватись англійська підгрупи Віти. 

І дійсно, вона якраз виходила з кабінету, але не сама. З нею йшов Макар... Син конкурента батька, якого біса?! Я відчув дуже сильну злість... Давно, дуже давно я не відчував подібного. 

Я швидко пішов прямо до них, серце билось незвично часто. 

—...Віто, ти казала, що справа в навчанні, а тепер виявляється, ти мене обманювала? — він хотів схопити її за руку, але я зреагував навіть швидше, ніж подумав.

Мить — і його рука була перехоплена моєю:

— Не розпускай руки, — хмикнув я, подивившись на Макара. 

В голові була ідея вивихнути йому руку, але я тримався. Що ще за неконтрольована агресія?...