2. Віта. Мені не потрібен хлопець, особливо ж, такий як ти.

Це було схоже на  якийсь не дуже вдалий жарт. Втім, Андрій таке полюбляв —  він був із тих “мажорів”, яким вибачалося все, навіть коли він на лекції починав кепкувати з викладача, або взагалі не приходив на залік чи не готував курсову, як сьогодні… Мені було дуже образливо, що той, хто змалечку має гроші, може в нашому суспільстві дозволити собі все, а менш везучі люди, типу мене, постійно прикладають багато зусиль, щоб чогось досягти, і все одно опиняються в аутсайдерах, особливо, жінки. 

 — Зовсім не смішно, — сказала я. 

 — Та ні, я серйозно. Все життя мріяв про таку дівчину, як ти…

Точно кривляється. Клоун, хай йому…

 — Зате мені не потрібен хлопець, особливо ж, такий як ти.

Я зібрала свої речі і повернулася до виходу. 

 — Та тобі це нічого не вартуватиме, лише один вечір витраченого часу! А  отримаєш кругленьку суму! 

Я повернула голову і обвела рукою аудиторію позаду себе:

 — Тільки дай знак, і знайдеться купа бажаючих! А від мене відчепись! Набридли твої дурні приколи! 

Він, здається, ще щось сказав, але я того не чула, бо швидкою ходою вийшла в коридор. 

Не знаю, чому ця його витівка так мене схвилювала? Серце калатало, долоні спітніли, було якось так кепсько на душі. За кого він мене має взагалі? 

Відповідь була відома, хоч і не подобалася мені. Більшість однокурсників на нашому факультеті видавничої справи, який вважався досить престижним, вважали мене недалекою зубрилкою, яка не варта уваги. Звичайно, серед студентів нашого “потоку” більшість носили брендовий одяг, приїздили до універу на власних автівках, а не на метро, як я, і влітку відпочивали не в бабусі в селі, а на крутих закордонних курортах. 

Втім, я не збиралася миритися з таким становищем. Починаючи ще з підліткового віку, я поставила перед собою мету: неодмінно досягти успіху в житті. Цього не вдалося зробити моїм батькам, та вони й не намагалися. 

Працювали обоє цілком рядовими службовцями, які були раді з того, що мають роботу, де можна відсидіти з восьмої до сімнадцятої, перекладаючи папірці, потім прийти додому і так само сісти перед телевізором, а на вихідні поїхати на дачу, де вирощувати картоплю і помідори. 

Так жили їхні батьки,  а раніше, певно, і батьки батьків… Цілі покоління нашої родини не особливо переймалися тим, щоб перейти на якийсь вищий щабель у суспільстві, стати заможними або знаменитими. Вони, як усі звичайні обивателі, найбільше переймалися тим, щоб у них все було, “як у людей”:  такі ж меблі, одяг, родинні свята тощо. Щоб не дай бог вирізнитися з “сірої маси” — вони навіть думати про це боялися. А то раптом  трапиться якась халепа? Ні, треба жити спокійним і одноманітним життям, і своїх дітей виховувати в дусі таких самих обивательських цінностей…

Моя старша сестра також наслідувала приклад батьків. Вона закінчила коледж, здобувши професію бухгалтера, і працювала в тій же державній конторі, що й моя мама. Вийшла заміж, народила двійнят, разом з чоловіком купили в кредит квартиру, а тепер старанно той кредит виплачували, заощаджуючи практично на всьому. З їхніми доходами жити в режимі суворої економії доведеться ще років п’ять. Але щось міняти, шукати нову роботу з більшою зарплатнею чи розпочинати власний бізнес — для чого? Краще не ризикувати, адже раптом буде гірше? 

Мені ж не хотілося жити таким само життям, як батьки і сестра. Я мріяла досягти більшого, мати можливість дозволити собі все, що забажаю: модний одяг, походи в ресторани та клуби, поїздки за кордон… Для цього я старанно вчилася і в одинадцятому класі обирала майбутній фах з розрахунку на те, наскільки ця професія буде перспективною, як я зможу зробити кар’єру. Наполегливості і цілеспрямованості мені не бракувало, тож поки що все, що я собі запланувала, вдалося втілити в життя. 

Крім одного: я дуже хотіла потрапити на навчання за кордон по програмі студентського обміну. Але на це потрібні були немалі гроші.  І от нещодавно доля підкинула мені шанс: я побачила оголошення про міжнародний конкурс,  переможці якого отримають грант на безкоштовне навчання в кращих вузах Великобританії. 

Я загорілася цією ідеєю, але, знову ж таки, все було не так просто. На конкурс приймалися лише роботи, написані англійською мовою, а мої знання були на рівні шкільної програми. Хоча я мала відмінні оцінки з усіх предметів, у тому числі й іноземної мови, однак  могла хіба що підтримати нескладний діалог чи перекласти текст, але не написати наукову роботу англійською .

Звичайно, я могла спершу виконати все українською, а тоді попросити когось перекласти, чи самій скористатися онлайн-перекладачем. Та, по-перше, мій перфекціонізм протестував проти такого варіанту: я хотіла, щоб усе було ідеально, а у випадку, коли переклад робить Гугл-транслейт, помилки неминучі. 

А по-друге, я розуміла, що коли мені навіть пощастить виграти конкурс та поїхати за кордон, щоб навчатися в тамтешньому універі, потрібно добре володіти англійською. Отже, я мала терміново підтягнути своє  знання мови. Придивлялася до шкіл та онлайн-курсів, але відкинула й те, і інше, бо часу в мене було небагато. Потрібно було діяти максимально швидко. Тому вихід побачила у заняттях з репетитором. Вчора читала оголошення та телефонувала  людям, які надають такі послуги, і ціни на них були прямо-таки захмарними для мене. 

Звичайно, можна було б узяти кредит, але з чого тоді його виплачувати? Я ж не мала роботи, а стипендії вистачало хіба на дорогу та харчування. Навіть одяг доводилося купувати в секонді.