Глава 14

Надя Ковальчук

Я стояла на вулиці біля вхідних  дверей в зал урочистих подій і не могла дочекатися дівчат, що приїхали з Парижу на це визначне дійство.

Коли вони мені позвонили, то я не просто зраділа, захоплення переповнило мене і не відпускало.

А час то йде. 
Там, певно, вже нервуються всі.

Може, навіть, Вадим.

Але вже дочекаюся подруг. 

Ну спізнюся трохи, так в мене ж привід який – дорогі гості приїхали.

- Яка ти прекрасна! – вигукнули дівчата і швидко затиснули в обіймах.

- Я така рада вас бачити! – я не менш міцно обіймала подруженьок у відповідь.

- Ми не спізнилися? – Віра з подивом глянула на годинник, а потім на мене.

Та спізнилися ж. Але то пусте.

Наречені не спізнюються, наречені затримуються.

- Побігли швидко, а то ще відмінять весілля через відсутність головної героїні, - прощебетала і пострибала по сходинках.

А там вже маман чекає.

Зла… як три чорти, а може й п’ять.

- Ти де вештаєшся? Вадим чекає біля вівтаря, а вона… Надю-Надю, звідки така безвідповідальність? Я тебе так виховувала? – мені справді стало трохи соромно за свої вчинки. 

- Вибач, матусю, побігли одружувати мене! – взяла найріднішу жінку в світі під ручку і продовжила свої звершення нагору.

Мама відкрила двері, урочисто завела мене, дівчата позаду, а я… розгубилася…

Якось знову страшно-страшно стало, ніби все насправді.

Я виходжу заміж…

Всюди біло-кремові квіти, багато світла, підсвічена стежинка, а біля вівтаря ВІН.

Мій майбутній чоловік.

Розум намагався привести у відповідність думки, але серце випригувало з грудей, пульс бився ластівкою, нервові імпульси били розрядами.

Стою. 
Не можу від напруги ступити і кроку.

Божечки, дай мені сил. 

Це ж як та моя мама скільки весіль пережила.

Ото здоров’я.

Так, Надю, зберися. Він же чекає.

Я поглянула на Вадима і побачила впевнений погляд, легку посмішку та розуміння в його очах.

Він знав, що я вагалася, проте не злився. Знав, що нервую, як перед операцією, але своєю посмішкою переконує, що все гаразд.

І я йду до нього…

На дерев’яних ногах, майже непритомна, ледь дісталася вівтаря.

Вадим взяв мене за руку, міцно і надійно, як часто робить останнім часом.

- Надю, заспокойся, все буде добре. Ти мені віриш? – прошепотів губами.

І я повірила.

Бо ж варіантів більше немає.

Та й не обманював ні разу.

Надійний, як залізо-бетон.

- Так! – відповідь пролунала якось дуже гучно і всі її чітко почули.

- Наречена, я ще не почав обряд, трохи зарано погоджуватися, - промовив святий отець.

В залі почувся сміх, а мені стало легко на душі.

І справді, все буде добре, чого це я? 

Ніби на все життя одружуюсь.

Зараз розвінчати можуть на раз і два.

Про офіційне розлучення на паперах і переживати не варто.

- Готові? – запитав святий отець.

Ми кивнули головами синхронно, посміхнулися і поринули у вирій обряду.

Красиво, урочисто.

Все таки гарний обряд вінчання – слова пронизливі, молитви та обіцянки молодих - глибокі та чуттєві.

Замилувалася Вадимом, який він сьогодні прекрасний. 

Як я могла подумати, що він має звичайну зовнішність? Куди мої очі дивилися?

А може він змінився з часу нашого знайомства?..

- Молода, Ви погоджуєтеся стати дружиною? То кричали перед церемонією, тепер мовчите під час неї. Такий гарний чоловік перед Вами? То погоджуйтеся скоріше! – жартівливий отець виявився.

Всі знову сміються, а я теж не мовчу.

- Дійсно задивилася, гарний чоловік, Отче, я – згодна! – впевнено майже крикнула.

- От і добре, дитя моє, - добрі очі і мудрий погляд святого отця порадували щирістю.

Далі знову молитва, точніше, опис наших обов’язків один перед одним та перед Богом.

Перед Богом дійсно буде не зручно. Пообіцяли «доки смерть не розлучить нас», а по факту – заключили контракт… 

Безвідповідально виходить перед Богом… 

- Можете поцілувати свою дружину, - знову відволіклася і пропустила частину обряду, а тут найгарячіший момент, між іншим.

І що?! Поцілує?!

Мамонько ріднесенька!!!

Вадим схиляється до моїх вуст, пригортає мене і… ставить між нашими губами свій палець, який цілує.