Глава 11

Надія Ковальчук 

З Русланом ми познайомилися в університеті, він брат моєї однокурсниці, на рік старший за мене.

Спочатку все виглядало мило і чарівно, він робив красиві і романтичні жести – постійно задарював квітами, м’якими іграшками, ходив за мною всюди, ми були на зв’язку майже 24/7.

Через місяць мене це вже почало трохи напружувати, я почала обмежувати час нашого спілкування.

Руслан все розповідав, як мене кохає і жити без мене не може.

Так минув ще один місяць… В кінці якого я мусила визнати, що стосунки не те, щоб не нормальні, вони абсолютно нездорові.

Мене, прекрасну і незалежну юну фантазерку, почали обмежувати в спілкуванні з подругами, навіть забороняли вдягати міні-спідниці.

І він контролював кожен мій крок.

Рівно через два місяці після початку наших відносин я вперше заговорила про те, що ми маємо їх припинити.

У Руслана почалася нова хвиля маніпуляцій – він говорив, що жити без мене не може, тому накладе на себе руки, якщо я його кину.

Я не реагувала, поки одної пізньої ночі не отримала повідомлення від Іри (його сестри), в ньому йшлося про те, що Руслан написав передсмертну записку і пішов в гараж.

Далі ми всі дружно його шукали і таки знайшли в гаражі з ввімкненим двигуном. Та двері на вулицю були відкриті. Тобто вмирати ніхто не збирався.

Ще послідувало відео з ножами, які підносилися до різних місць, він прицілювався, так би мовити, гострив їх… Короче суцільний жах і маніпуляція.

Під кінець третього місяця я сходила до його батьків та повідомила, що в любому випадку з ним перестану спілкуватися і нехай його в психушку запхають, оскільки знімаю з себе всю відповідальність.

Він почав переслідувати мене, присилати відео, мої координати…

Там вже мама моя залучилася разом з адвокатами і подала позов про незаконне переслідування.

І він зник з мого життя, слава Богові та моїй мамочці.

Я ще з місяць ходила сама не своя, та з часом страх пройшов.

Тепер же Руслан знову з’явився…

Все в подробицях розповіла Вадиму, не знаю чому, так душа забажала.

З ним я почуваю себе захищеною, ніби за кам’яною стіною, хоча, по суті, передумов ще не виникало.

Просто таке відчуття поруч біля нього.

- Ти ще боїшся? – тихо і як завжди спокійно запитав мій наречений.

- Ні. Я і не боялася, просто було лячно та неприємно. Зараз такі самі емоції, - зізналася в переживаннях.

- Не бійся, тепер ми з тобою разом і я захищу тебе фізично та юридично, - впевненість в його голосі заспокоїла мене остаточно.

Я встала і ненароком зачепила чашку з чаєм, що впала на паркет і розплескалася. 

Мінус мої і його штани. Але там небагато. Скільки того чаю в чашці?

Навіть і не здивувалася.

Вода + я + Вадим = зміна одягу. 

- Лише про одне потрібно домовитися – весілля не біля води, - з легкою іронічною посмішкою зазначив Вадим, який теж був змушений підвестися, певно, штанці промокли.

- До речі, моя мама запитувала чи ми обрали дату, - я намагалася не звертати уваги на мокрий низ джинсів. Адже це питання важливіше в сотні разів. Хоч і штани мокрі не приємно, маю визнати.

- Пропоную через місяць, що скажеш? – Вадим простий і швидкий на рішення. Це добре, та мене трохи вводить в шок.

Бо я не така… Мені потрібно порозмірковувати з день-два, постраждати над правильним рішенням, п’ятсот разів його змінити, і лише після всіх цих обрядів має з’явитись вона – остаточна відповідь.

- Мені подобається 7 вересня, може в цей день проведемо церемонію? – несміливо запропонувала, бо ж все експромт, невистраждана мозком пропозиція.

- Почекай, хвилинку, - відповів Вадим, і пішов кудись.

Через хвилину вже сидів, вткнувши ніс в ноутбук та переглядаючи свій календар на наступний місяць.

Людина – план.

А я взагалі не по цих питаннях. 

Як ми будемо разом вживатися?..

- Мені підходить ця дата, - почула відповідь буквально за мить.

- Чудово, - пропищала пересушеним горлом, адже чай так і не випила, а тут ще й радикальні новини.

- Завтра поговорю з мамою, ти свою повідомила, що переїздиш до мене? – який він швидкий! 

- Не встигла поки-що, завтра скажу, - голос прорізався та зовсім трошечки.

Кудись мене життя несе, не встигаю за ним.

- Давай кожен своїй, а на вихідних зробимо спільну вечерю, - пропозицій у нареченого ллється через край.

- Обговоримо згодом, я спатки, - маю тікати, поки ще до чогось не домовилися.

Вже в ліжку подумала, що мамі так і не сказала про чергову ночівлю у чоловіка вдома…

А ще дівчата через тиждень їдуть…