44. Олена

Ілля поїхав до Житомира. а я вирушила на роботу. Коли проходила повз кабінет менеджерів, почула крізь нещільно причинені двері:

 — Ви чули, що Мілану звільнили? иЦе все Олена, вона вирішилоа прибрати конкурентку…

— Вона боїться, що Мілана все ж шефу цікавіша, так, — погодилась інша. — Вона тут довго була і Ілля її не звільнив, хоч і з Оленою вже був. Тому Олена пішла вабанк… Думаю, вона її підставила. Коханки всі такі, як акули. 

Першим моїм поривом було увійти прямо зараз, без стуку і подивитися на вирази їхніх облич. Але я зупинилася на півдорозі. Що мені це дасть? Тільки наживу ще більше ворогів. Я маю зробити все для того, щоб усі, хто зараз перемиває мені кісточки. зрозуміли. що вони були неправі… Тож сваритися — це точно не кращий вихід. Я маю зробити все, щоб фірма стала ще успішнішою, і щоб колектив став більш згуртованим. 

Тож я розвернулася і тихо пішла до приймальні, розмірковуючи над тим. як мені потрібно діяти. щоб досягнути своєї мети…

Та мої роздуми перебив дзвінок мобільного, і я побачила, як на екрані висвітилося ім’я Каті, няні Діани. Мене охопило погане передчуття. я подумала. що дівчинка захворіла, або з нею щось трапилося на кшталт того купання у ставку. Раніше Катя ніколи не дзвонила мені. всі питання вирішувала сама…

 — Алло, слухаю, — сказала, відповідаючи на виклик. 

— Добрий день, Олено, тут прийшли якісь люди, кажуть, з соцслужб, показали навіть документи. Ну, охорона їх не пускає, але Іллі я не можу додзвонитись і не знаю, що робити. Вони кажуть, що якщо ми не пустимо їх до дитини, вони викличуть поліцію і все одно увійдуть… 

В мене аж усе похололо всередині. Я й забула про тих представників соцслужб. подумала, що все залагоджено. і вони більше не турбуватимуть нас. Що знову трапилось? Чи хтось із ворогів Іллі написав на нього скаргу? В будь-якому випадку. зараз, коли його немає в місті, я маю сама з цим розібратися. Тож я відповіла:

 — Чекайте мене, я зараз візьму таксі і приїду. Ілля сьогодні в Житомирі, його точно до вечора не буде…

— Добре, чекаю, будь ласка, приїжджайте швидше…

***

Як на зло, на дорогах були затори, таксі їхало повільно, і я дуже нервувала, але все ж дісталася будинку Іллі, і майже бігом кинулася до охорони. Побачила вже знайомих представників соцслужб, які стояли тут з насупленим виразом на обличчях. 

— Добрий день. — сказала я. — Чим зумовлений ваш візит? Вибачте, що не впустили вас одразу, але ми з Іллею  на роботі, ви не попередили, що приїдете сьогодні…

— Якщо ми будемо всіх попереджати, то всі будуть готуватись саме на цей день, — насупилась жінка, яка і минулого року до нас приїздила. — Ми хочемо негайно все оглянути. Перевірити умови. Бо минулого разу ситуація виглядала неблагонадійною. 

 — Добре, заходьте, у нас все гаразд,  — сказала я, відчиняючи перед ними двері будинку. — Покликати Діану? 

— Так, — жінка кивнула. — Ми маємо з нею поговорити. 

Я піднялася до дитячої і покликала Катю з Діаною. 

 — Це знову ті неприємні люди? Я не хочу з ними говорити! — впиралася мала, і в мене пішло трохи часу на те. щоб умовити її бути чемною. 

 — Люба, мені теж не хочеться з ними говорити, але треба трохи потерпіти, інакше в тата будуть неприємності. Ти ж не хочеш цього? Вони просто зададуть тобі кілька питань і підуть геть…

— Добре, — вона зітхнула. — Я постараюсь…  Не хочу, щоб в тата були неприємності. 

***

Ми зійшли донизу і підійшли до представників соцслужби. 

 — Діано, як ти поживаєш? — звернулася до неї жінка. — Більше не падала нікуди?

 — Ні, — сердито буркнула мала. 

 — Чому ти така сумна, може, тебе хтось ображав, сварився на тебе? 

— Мені не хотілось, щоб ви приходили, — сказала вона. — У мене все добре без цього було. Ніхто мене не сварив і не ображав… Олена любить мене, ніби вона моя справжня мама.

Я відчула, як моє серце забилося швидше. Така довіра і любов з боку Діани розчулила мене. 

 — Я теж дуже люблю тебе, — сказала я і обійняла малу. 

Раптом мій телефон задзвонив. Це знову була охорона.

— Олено, вибачте, але тут така справа… Ще дехто прийшов ми не могли не пустити і… 

Тут же я почула дзвінок в двері. 

Хто це ще міг бути? Моя тривога ще більше зрозсла, і я пішла до дверей, а коли відчинила, побачила якусь незнайому темноволосу жінку. 

— То ось яка ти, коханка мого чоловіка, — сказала вона, окинувши мене поглядом. — Діано! — вигукнула після того. — Ілля! Де ви?  

Почувши її голос, з вітальні вибігла Діана і вражено втупилася в незнайомку.

 — Мамо, це ти? — якось невпевнено сказала вона. — Ти не померла? 

—Так, це я…— вона обійняла доньку. — Я не померла. Я повернулась до вас, мила. А де тато?...

Мені здавалося, що все це мені сниться. Ні, цього не може бути, я не хочу віддавати їй Іллю, і Настю теж… — пронеслося в мене в голові…