39. Ілля

Тільки під вечір, коли я зазирнув в у календар, я раптом зрозумів, який був сьогодні день. 

Одразу відчув провину, бо це був саме той день, коли Настя загинула. А я навіть не згадав про це.

Настільки захопився Оленою, що забув про все на світі… 

Треба було зʼїздити на кладовище. 

Олена якраз зайшла до мого кабінету, вже зібрана. 

— Їдемо додому? — запитала вона, кидаючи на мене якийсь схвильований погляд.  

— Мені треба заїхати в одне місце перед цим, — я зітхнув. — Точніше, я певно завезу тебе додому, а потім зʼїжджу туди. 

— В яке місце? — запитала Олена, відразу ніби замкнувшись в собі.  — Втім, можеш не говорити, я не хочу втручатися в твої особисті справи…

— Я розкажу, коли приїду додому, добре? Мені треба не більше години. 

Не знаю, чому я одразу не сказав Олені, куди планував поїхати. Почувався трохи дивно. Певно, все через те, що сьогодні був саме той день і я більш гостро відчував і свою провину теж. 

Може, якби я був уважнішим, приділяв би Насті більше часу, всього цього б не сталося. Вона б не поїхала від мене і не розбилась би.

 — Добре, — вона зітхнула і потім всю дорогу мовчала. 

Я підвіз її і щойно машина зупинилась перед воротами, подався вперед і в пориві поцілував Олену в губи. Вона відповіла на поцілунок, вже не виглядаючи такою засмученою. 

 — Повертайся скоріше, буду тебе чекати, — сказала, дивлячись мені в очі. 

— Добре, я буквально на годинку, — я усміхнувся. — Скоро побачимось.

Вона вийшла з машини і я поїхав. Спочатку заїхав до квіткового магазину, довго обирав квіти. Настя любила орхідеї, особливо рожеві. Тому я обрав доволі дорогий букет з орхідей. І попросив додати в ті пʼять ще одну. Дівчина в магазині поглянула на мене співчутливо, але нічого такого не сказала. 

Потім я поїхав на кладовище.

Припаркувався і дістався до місця, де був памʼятник Насті.

На ньому вона виглядала такою живою, хай він і був гранітним і фото на ньому було чорно-білим. 

— Привіт, Настю, — я поклав квіти їй на могилу. — Я хотів ще раз вибачитись. Якби я тоді не відпустив тебе, ти б зараз була жива. Мені шкода, що я це все допустив. Знаю, ти по-своєму любила і мене, і Діану. Мені шкода, що я не дав тобі чогось такого, що б могло тебе залишити тут, щоб тієї катастрофи з тобою не сталося… 

Авжеж, мені ніхто не відповів. Мертві взагалі-то не розмовляють. Ну, але я відчув, як легенький вітер подмухав мені прямо в обличчя, ніжний і приємний.

Може, це знак з неба?

— Я хотів ще розповісти тобі про декого… Я зараз зустрічаюсь з дівчиною, Оленою. Вона дуже хороша. І з Настею ніби поладнала. Мене дещо стримувало те, що я вже раз не додивився за коханою людиною, але зараз я думаю, що якщо я нічого не зроблю, то також нікому від того краще не буде. Бо, схоже, Олені я теж не байдужий. Авжеж, вона відштовхнула мене нещодавно, але ж то були наші перші поцілунки. Вона і не мала одразу піти далі. Сподіваюсь, ти пробачиш мені…

Я знову відчув легенький приємний вітерець.

Сподівався, що це означає схвалення від Насті. 

— Дякую тобі за те, що подарувала мені доньку, — додав я наостанок. — Обіцяю, я завжди буду робити все для того, щоб їй було добре. Також обіцяю, що  Діана завжди буде у мене в пріоритеті. Я попіклуюсь про неї за нас двох…

***

Коли я приїхав додому і зайшов в передпокій, Олена мене зустрічала. 

 — Від тебе пахне квітами, — сказала вона. — Ходив на побачення? 

Сказавши це, вона почервоніла і, здається, на її очі навіть навернулися сльози….

Ось і чергова глава!

 Якщо книга вам сподобалась, але ви ще не зареєстровані на букнет, це можна зробити за один клік і тоді ви зможете додати книгу до бібліотеки, щоб вона точно не загубилась! Реєстрація на букнет безпечна і безплатна) Також буду вдячна за сердечко книзі і коментарі!