37. Ілля 

Я якраз заходив до приймальні з наради фінансистів, коли почув, як Олена кричить. І побачив, що вони з Міланою обидві якісь напружені. Здається, Олена щось кричала про якісь файли.

Коли дівчата побачили мене, вони обоє замовкли, але виглядали розгніваними. 

— Що у вас тут відбувається? — запитав я. 

— У мене з компа зникли документи, і я впевнена, що це справа рук Мілани, — сказала Олена напруженим тоном. 

— Але навіщо це мені? Я працюю на цю фірму довше, ніж Олена, — Мілана насупилась. — Мені немає ніякої користі від шкоди фірмі.

— Ти хочеш помститися мені за те, що Ілля зробив мене своєю помічницею, — обурилась Олена. — Більше немає кому, ніхто не мав доступу до цього компа…

— Може, перш ніж звинувачувати всіх підряд, краще б згадала, може ти не зберегла їх? — продовжувала Мілана.

— Так, зупиніться, — сказав я. — Давайте просто все переробимо. Що за документи? Ти ж їх мала звідкись взяти? Тобі мали їх відправити? — запитав я у Олени. — Чи то просто не підписані бланки? 

— Не роздруковані  бланки  до сьогоднішньої наради, — пробурмотіла Олена. 

— У неї певно ПМС, — Мілана усміхнулась. — Ото вона така зла… 

— Давайте без розбірок, прошу вас, — я вже взявся пальцями за скроні. — Якщо це просто бланки, то візьми їх знову і заново роздрукуй. 

 — Я хочу звільнитися! — сказала Олена.  — Мабуть, я просто тут зайва!

Я побачив на її очах сльози, вона сіла за стіл і почала щось писати, мабуть, заяву на звільнення. 

— Олено, ну ти чого… — я аж ррозгубився від цього. — Не видумуй. Все буде добре. Чому одразу звільнятися? Просто заново переглянути. Там же є всі ці стандартні штуки. І роздрукувати. Не плач… — я торкнувся її плеча. — Ну хочеш, я сам це зроблю. 

— Але ж це не ваша робота, шефе, — Мілана насупилась. — Якщо хочете, я зроблю. Раз Олена не взмозі розібратись з цим. 

 — Я все підготувала, все набрала, тепер не просто роздрукувати, а треба заново все набирати! — вигукнула Олена. — Це займе чимало часу, а нарада вже от-от розпочнеться! І ти це знала, Мілано, а тепер виставляєш мене не здатною в усьому рощзібратися! І мені це набридло! 

— Ці звинувачення необгрунтовні і істеричні, — Мілана насупилась. — Я розумію, що ти засмучена, але не треба через це все валити на мене. 

 — Я попросила охоронців надати записи за вчора і сьогодні, щоб подивитись, хто крім мене підходив до мого компа, — продовжувала Олена.

— Та без проблем. От тільки коли вони скажуть, що я не винна, ти переді мною будеш вибачатись, — Мілана ще більше насупилась. — Я втомилась від твоїх наїздів.

 — Все, ось заява, я не хочу більше тут працювати. — Олена дописала і простягнула мені аркуш.  — Знайду собі іншу роботу.  Залишайся зі своєю Міланою!

— З якою “своєю”? Що ти таке кажеш? — я глибоко вдихнув, потім видихнув, потім знову вдихнув. — Мілано, залиш нас вдвох, будь ласка.

 — Так, звичайно, — Мілана повернулась і вийшла з приймальні, цокаючи каблучками. 

Я підійшов до Олени, взяв її за руку, потягнув на себе, щоб вона встала зі стільця і коли вона встала і наші погляди зустрілись я подався вперед і торкнувся губами її губ.

Вона не відповідала на поцілунок, так і стояла, заплющивши очі, і я побачив, що по її щоках течуть сльози. 

 — Вони всі мене ненавидять, — прошепотіла вона. 

— Це не так, мила… Все буде добре, будь ласка, не гарячкуй…

В цю мить мій телефон задзвонив. Я дістав його з кишені і побачив, що дзвонять з Житомира. 

— На вас подали позов ті активісти, і прийшов виклик до суду, — заклопотано сказав мій помічник...  

***

Гортайте далі, там багато продовження --------->