36. Олена

Мені було не дуже приємно те, що ця Віталіна розпитувала Діану про наші особисті справи, вона виглядала надто лицемірною і нещирою, я я не сумнівалася, що може переповісти все якимось своїм подружкам… Не хотілося, аби ходили чутки, що Ілля поганий батько. Я ж бачила, як він любить Діану і хвилюється за неї… Але ж не скажу я всього цього дитині, вона точно не зрозуміє. Тому я тільки сказала:

 — Круто, а що за подарунок? 

— Там є ляльки, такі, про які я мріяла! Тато ніколи уважно не слухав, що саме я хочу, і інколи взагалі дарував однакові подарунки, — вона ледь насупилась.

 — Тато іноді буває трохи заклопотаний, але ти можеш казати мені свої побажання, і я все запам’ятаю, — сказала я, усміхнувшись малій. 

— Добре, — Діана кивнула. — Тоді буду казати. Але зараз у мене вже є найкраща лялька від тітки Віталіни!

 — Супер,  я дуже рада за тебе, — цієї миті я поглянула на Віталіну і побачила, що вона теж дивиться на мене, і вираз у неї був невдоволений, ніби вона на мить зняла маску, яку носила увесь вечір. Та щойно наші погляди зустрілись, як вона знову заусміхалася. 

 — Може, вже поїдемо додому? — прошепотіла я Іллі, коли ми ще трохи посиділи за столом. — Діана вже позіхає, треба вкласти її спати..

— Так, авжеж, давайте поїдемо, — кивнув Ілля. — Ходімо попрощаємось з Віталіною…

***

Коли ми вже сиділи в машині, я запитала в малої:

 — А про що ви говорили з тьотею Віталіною, вона щось у тебе запитувала?

— Ага, — Діана кивнула. — Ой, вона казала не казати. 

— А чому казала не казати? — це вже запитав Ілля. 

— Ну, не знаю… Просто? Щоб не засмутились? — запитала мала. — Вона запитала, як мої справи, як я живу. Ну, бо ми давно не бачились. І я сказала про те, як рятувала Джесі. А ще про поїздку і оте все з машиною… Більше у мене подій особливих ніяких не відбувалось. 

 — Ну, нічого, — я погладила її по голові. — Просто чужим людям краще не розказувати, бо вони можуть сваритися на тата, ти ж не хочеш цього?  Але Віталіна твоя тьотя, тому нічого страшного не сталося, що ти їй розповіла…

— Та так, головне не казати про це всяким соцслужбам більше. Бо їм ото не дуже сподобалась та ситуація, — згадав Ілля…

***

Коли ми наступного дня поїхали на роботу,  в Іллі була зустріч, і потрібно було підготувати документи. Але коли я  почала їх шукати в своєму комп’ютері, то не змогла знайти. Вони просто зникли. Звісно, можна було сісти і набрати їх заново, але часу було зовсім мало. Та й мене обурювала думка, що хтось похазяйнував у моєму компі. Це могла бути лише Мілана, яка сиділа тут же, в приймальні. А я не подумала поставити на комп пароль, я просто не підозрювала, що вона здатна щось таке утнути. 

 — Мілано, в мене з компа зникли документи для цієї наради, — сказала я. — Ти не знаєш, хто це зробив? 

— Документи? Ні, я не знаю. Я не дивилась в твій комп. 

 — Але тут була тільки ти! І я не поставила пароль! Ти їх видалила? Я зараз попрошу охоронців подивитися по камері спостереження, хто сідав за мій стіл, поки мене не було!

— Ти чого така психована? — вона насупилась. — Може ти сама облажалась в чомусь, а тепер звинувачуєш мене. 

 — Ні, я не облажалась! У мене вчора ввечері все було в повному порядку, лишалося лише роздрукувати, а сьогодні ці файли зникли!  Звісно, ти невдоволена, що мене перевели сюди працювати, але ж ти цим робиш тільки гірше собі! Ілля за таке по голівці не погладить! — обурилась я... 

***

Гортайте далі, там багато продовження --------->