35. Ілля 

Мені подзвонили не дуже вчасно. Вічно як не якась подія, то мене прямо закидали дзвінками.

Мала і Олена якраз обидві відійшли. Мала з Віталіною, а Олена пішла до вбиральні.

Черговий дзвінок я вже хотів відбити, але це була моя людина з Житомира. Тож я вирішив, що це буде останній дзвінок, на який я відповім. 

— Шефе, вибачте, що турбую ввечері, але ми тут зловили на гарячому якогось активіста. Він все фотографував. Він не журналіст, а просто місцевий житель, фермер. Нам викликати поліцію?

Мені зараз було зовсім не до цього всього. Ну, я не сумнівався, що ті активісти хочуть щось знайти, але ж у мене на шахтах все добре, їм нема що там знайти.

— Видаліть кадри, він не мав права заходити на приватну територію, — сказав я. — А далі хай йде. Мені зараз нема коли займатись поліцією і розбірками, — додав чесно.

— Добре, так і зробимо, — відповів він. 

— Тоді відбій, напиши мені по результатам, як все зробиш…

Я відбив виклик. 

Потім почав поглядом шукати Олену і якраз побачив її. Вона виглядала схвильованою.

Я пішов їй назустріч.

— На тобі обличчя немає. Щось трапилось? — запитав я. — А де мала?

— Вона з Віталіною, — пошепки сказала Олена. — І я випадково підслухала, як Віталіна розпитує Діану про ті всі події, ну, коли мала стрибнула в ставок, і про випадок на шахті теж… Звідки їй це все відомо? Невже Діана сама почала цю розмову? 

— Дійсно дивно, — я ледь насупився. — А вона саме сама розпитувала? Може це все ж Діана їй розповіла, а потім вже Віталіна уточнювала деталі? 

— Схоже на те… Треба попросити малу не розповідати про це нікому, навіть друзям і родичам… Нам зараз ні до чого чутки, бо люди часто  спілкуються за принципом “зіпсованого телефону” — щось не дочув, то потім придумав від себе…

— Так, поговоримо з Діаною вдома, — я кивнув. — Ну не думаю, що Віталіна комусь про це буде розповідати. Це ж ніяк на неї не впливає і до мого бізнесу вона не має ніякого відношення. Та і взагалі, здається, вона цілком дружелюбно налаштована, ні? Я думав, вона буде зла на мене, чи щось таке… — зізнався я тихіше. 

 — Це ж добре, що вона вже не ображається, — Олена усміхнулась. — Може, все нарешті налагодиться, і наша “чорна смуга” завершиться. Ще якби з тією шахтою  вдалося розібратися…

— Так, це точно. Мені щойно дзвонили блін з Житомиру. Хтось там щось фоткав. А це приватна територія, не мали права. Не те щоб я щось приховую, і все ж. Це моя власність, — я ледь насупився.

 — Все ніяк не вгомоняться, — Олена зітхнула. — О, а що коли нам запросити телевізійників, і зняти сюжет для новин, показати все, як є, щоб люди побачили, що ти нічого не порушуєш і що ці активісти неправі…

— До речі, як варіант, мені подобається. Але це треба туди їхати знову… Ну, мені в будь-якому разі треба знову їхати туди. Може, залишу вас тут і поїду на два-три дні.

— Добре, — Олена усміхнулась. — Ось побачиш, все налагодиться. Може, найняти в компанію якогось грамотного піарника, бо наші щось не дуже справляються з усіма цими викликами…

— Так, думаю, щось таке треба організувати, — я кивнув. 

В цю мить ми почули голос Віталіни.

— Ілля, Олена, ви де? Всі вже зібралися за столом, чекаємо на вас! 

— Так, ми йдемо, — сказав я, беручи Олену за руку.

Ми пройшли за стіл і сіли. Мала вже теж сиділа на своєму місці. 

— Ти як, сонечко? — запитав я у неї тихо. 

— Все нормально, — вона кивнула. — Мені подарували подарунок!

— Ми ж одна родина, маємо допомагати дитині, — сказала Віталіна, солодко усміхаючись. — Діана для мене як рідна донька…

***

Гортайте далі, там багато продовження --------->