34. Олена

Наступного дня була субота, і вечері ми мали поїхати на день народження Віталіни. Напередодні купили їй подарунок, а сьогодні замовили ще букет квітів. Здається, все йшло за планом, і все ж я відчувала якусь напругу. 

— Ми будемо брати Діану? — запитала в Іллі.  — Чи залишимо з Танею вдома?

— Ну, це її тітка. Думаю, буде непогано якщо вони познайомляться ближче. Правда, Діана за цей час могла вже забути її, — сказав Ілля. — Я б на місці Віталіни певно хотів би більше спілкуватись з Діаною. 

— Отже, треба і для неї підготувати одяг, — розмірковувала я. — Справді, дивно, що тітка жодного разу не навідала малу…

— Ну, вона на мене ж ображена. Може не хотіла мене бачити, — припустив Ілля. — Але я б не став на заваді їхньому з Діаною спілкуванню. Діані було дуже важко, коли її мати померла. Ми ж навіть похоронили просто практично порожню труну з прахом, я не розповідав тобі? Вона ж згоріла там через аварію, за кордоном. 

 — Ні, ти не розповідав подробиць… Це дійсно жахлива історія, — похитала головою я. — Але все ж родичі твоєї дружини неправі, що звинувачують тебе у її смерті. Втім, може, вони вже так не думають? От і на свято запросили…

— Не знаю… Телефонна розмова ще нічого не означає. Хтозна, що буде там, на тій вечірці. Але я дійсно сподіваюсь, що все буде добре, що ми примиримось. Я сам довго звинувачував себе насправді. Може, якби я був кращим чоловіком, вона б не пішла і тоді б аварії точно не трапилось, — Ілля зітхнув. 

 — Ну, аварії трапляються постійно, від цього ніхто не застрахований. Тож, будь ласка, не звинувачуй себе, — Я піднялася навшпиньки і торкнулась губами його губ. 

— Дякую тобі, — Ілля усміхнувся. — Мені дуже важлива твоя підтримка. Насправді тільки коли ти зʼявилась в моєму житті я ніби знову почав жити. Не тільки заради доньки, але і трохи для себе. 

 — Звісно, ти маєш жити і для себе, — сказала я. — Звинувачувати себе у тому, що відбулося в минулому і думати, як би все могло бути інакше — це неконструктивно, бо того, що відбулося, вже не зміниш і твою дружину не оживиш… Значить треба рухатися далі і дивитися в майбутнє, а не озиратися в минуле….

— Дуже сильно кохаю тебе, Олено, — прошепотів Ілля і поцілував мене. — Дякую, що зʼявилась в моєму житті… Я буду жити. З тобою і малою я буду рухатись далі, нарешті у мене це, здається виходить. І я постараюсь зробити вас щасливими. Обіцяю… 

***

— Ура! Ми їдемо в гості! — найбільше цій поїздці тішилася Діана. Ми разом обрали сукню, я трохи накрутила її волосся і навіть нафарбувала губи прозорим блиском. 

— Але не забувай, що там треба поводитися чемно,  — нагадала я.   

— А я хіба погано поводжусь? — вона надула губки. 

— Ні, не погано, але, наприклад, коли дорослі розмовляють. краще не перебивати, а коли тебе щось запитують, треба відповісти, а не стояти мовчки…

— Добре, — вона кивнула. — А там буде торт? А подарунки? Це ж день народження, там мають бути подарунки! 

— Подарунки будуть, але для твоєї тітки Віталіни, — Ілля погладив малу по волоссю. — У неї ж день народження. 

 — А торт буде, і тебе обов’язково ним пригостять, — підбадьорила я Діану…

***

В цілому вечірка проходила добре, ми привітали господиню, посиділи за святковим столом,  а потім Віталіна запропонувала показати Діані іграшку, яку вона для неї купила, і забрала малу. Мені було потрібно відвідати вбиральню,а коли я поверталась назад, то побачила на терасі Віталіну з Діаною, які про щось розмовляли. 

Сама не знаю, чому я вирішила послухати, про що вони говорять. Можливо, слова Іллі про те, що родичі поводилися дивно після загибелі його дружини, справили на мене таке враження, а може, просто вираз обличчя Віталіни здавався якимось нещирим. Тому я підійшгла ближче і почула фразу, яку саме вимовила господиня будинку:

— То ти кажеш, що тато залишив тебе вдома і ти тоді стрибнула в воду… Він часто залишав тебе, так? А про те, як в вашу машину щось кидали розкажеш детальніше?...

***

Гортайте далі, там багато продовження --------->