33. Ілля

Мені було дуже добре через те, що Олена була поруч. Навіть не думав, що це настільки вплине на мій настрій на роботі. Все робилось якось легко, коли я знав, що вона за стіною. Мені хотілось зробити все швидко і якісно, щоб ми раніше поїхали додому. Тому я дуже старанно працював. 

Але вже ближче до вечора, коли я вийшов до приймальні, то раптом побачив, що Олена сидить за комп’ютером якась понура, а очі в неї були червоні.  

Я підійшов ближче і торкнувся її долоні: 

— Що трапилось? — придивившись ще ближче на її обличчя я зрозумів, що вона, схоже, плакала до цього. Але ж ніби я ще не встиг ніяк налажати? Правда? — Ти плакала? Чому?

 — Нічого страшного, то просто алергія, — сказала вона, але я не повірив, бо алергія не зробила б її такою сумною.  Явно, щось трапилось, і тут, на роботі, бо вранці Олена була веселою. 

— Не обманюй мене, я ж не сліпий, щось точно трапилось… — я трохи стис її долоню в своїй. — Скажи мені, це я щось не так зробив? 

— Ні, ти тут ні при чому, — вона зітхнула. — Просто я випадково почула одну розмову… Хтось говорив, що я аферистка і втерлася до тебе в довіру, щоб видурити побільше грошей, а тоді втекти...

— Мені дуже шкода, — я підтягнув стілець і сів біля неї, знову переплітаючи наші пальці. — Не бери це близько до серця. Я думаю, тут більше вплинула моя погана вдача… Бо ж моя перша дружина дійсно втекла від мене, — я зітхнув. — До того, як померла. 

 — Але в тебе зовсім не погана вдача, навпаки, ти дуже добрий, — заперечила я. — Хіба твоя дружина не втекла до іншого насправді?

— Так, втекла, а потім померла. Власне, тому певно жіночки з офісу очікують чогось подібного і від моєї наступної обраниці. Але ж я не зобовʼязаний весь час бути сам… Хай у нас все почалось, як гра, зараз для мене це вже не гра… — сказав я трохи схвильовано. — Ти мені дійсно важлива. По-справжньому.

 — Ти теж важливий мені, і я ніколи навіть гадки не мала обманювати тебе чи шукати якусь вигоду в усьому, що відбувається між нами, — швидко заговорила Олена. 

— Я ніколи нічого такого і не думав, — я похитав головою. 

— Я просто злякалась, що ці чутки можуть дійти до тебе і ти перестанеш довіряти мені, — сказала вона тихо. 

— Хіба я схожий на того, хто вірить чуткам? — я провів кінчиками пальців під її оком, де вже потекла сльозинка. 

 — Не схожий, — Олена усміхнулась мені. 

— Ти мені дуже подобаєшся, — додав я пошепки прямо їй в губи, а потім подався вперед і поцілував її, прикриваючи очі. 

Вона відповіла на поцілунок, довірливо обіймаючи мене. 

 — Мені здається… — прошепотіла, коли наші губи розімкнулися. — Ти не образишся, якщо я скажу, що, здається, закохалася в тебе?

— Я теж закохався, — відповів я одразу, зазирнувши їй в очі. — Подумав, що може рано казати це, щоб ти не подумала, що я це просто так кажу. Але я думаю, що закохався в тебе практично з моменту, як спостерігав за тобою після того, як дізнався, що саме ти написала той лист. 

 — Справді? — вона засміялася якось по-дитячому. — А я думала, що ти страшно розгнівався на мене… ну тоді, коли ти гнався за мною на вулиці…

— Та ні, не розгнівався. Просто було цікаво. Ну, і тоді мене підтисли ці соцслужби. Тож одне наклалось на інше. Але я радий, що все так трапилось. Якби не той лист, я б не розгледів тебе… — я погладив її по щоці. 

 — Я теж рада, що все так склалось, наче сама доля вирішила нам допомогти, — кивнула Олена.  — Тепер уже в нас все буде добре, правда?

— Так, тепер у нас все буде добре, — я знову подався вперед і поцілував її.

В цю мить я ще не знав, які випробування готує нам доля зовсім скоро. Я насолоджувався моментом і навіть не підозрював, що все перевернеться з ніг на голову…