25. Ілля

Варто мені було тільки стати в свої капці зранку, як я відчув, що вони мокрі. А ще тільки в цю мить я вловив їдкий запах сечі. І тоді пазл в голові склався. 

— Клята собака, я зараз тебе як зловлю!.... Мало тобі не покажеться!... Я тебе прибʼю! — вигукнув я голосно, випригуючи з капців.

Олена тут же мало не підстрибнула на ліжку: 

— Не чіпай її! — вигукнула вона.  — Джессі ще маленька, її не можна бити, а треба виховувати! 

 — І що, це я маю робити?! — я насупився. Я був дуже злий, знав, що ця ідея забрати собаку до добра не доведе! — Віддайте її назад! 

 — Відвезти в Житомир? — Олена схопила мої капці і понесла у ванну. — Я їх замочу з миючим засобом, потім виперу, і будуть як нові. А Джессі треба вранці виводити на прогулянку, тоді вона не робитиме калюж у домі.

— Нащо ти мені це кажеш? Я не збираюсь її виводити на прогулянки, ви казали, що самі займетесь собакою! — нагадав я Олені. Настрій був дуже кепський, я не любив, коли щось йде не за моїм планом, особливо не любив якихось неприємностей зранку, бо тоді настрій було зіпсовано на весь день. 

— Я буду з нею гуляти вранці, — заявила Олена. — А вдень Діана. Дівчинці корисно привчатися до відповідальності. 

В цю мить до кімнати якраз зазирнула сонна Діана з ведмедиком в руці. 

— Тату, а чому ви кричите? — запитала вона, поглянувши на мене.

— Твоя собака насцяла мені в капці! — сказав я вже все ж трохи спокійніше ніж до того, але все одно роздратовано. 

 — То Джессі хотіла показати, що ти їй сподобався, — засміялась Діана.  — Думала-думала і придумала зроби так, щоб ти вранці прокинувся і згадав про неї!

— Якщо вона ще так покаже раз-другий, піде жити на вулицю, — я насупився. — Я не жартую, Діано! В дім не пущу її, якщо ще зробить щось подібне мені. 

 — Вона більше не буде, — донька підійшла до мене і обійняла. — Вибач її, і не кричи, будь ласка! 

— Добре, але я попередив, — буркнув я, обіймаючи малу у відповідь. Все ж, на Діану довго злитись я не міг. Я дуже любив доньку. Знав, що з собакою будуть проблеми… Сам винен, що не стояв на своєму і не залишив її в Житомирі. 

 — Ми будемо з нею гуляти, купимо їй іграшки, — стала запевняти Діана. — А потім Джессі буде нас охороняти, ну, коли виросте. Якщо якийсь ворог захоче на нас напасти, Джессі його загризе! 

Я сумнівався що це маленьке чудовисько може робити щось корисне. Але вже не став нічого казати. Малій дійсно було самотньо, і собака могла трохи покращити ситуацію. 

— Добре, я подивлюсь, як ви будете за нею доглядати, а там подивимось, — сказав врешті-решт…

*** 

Коли до нас приїхала няня, ми з Оленою нарешті поїхали в офіс. Було багато роботи, я мав проконсультуватись з юристами щодо тих мітингувальників і щодо мого конкурента. 

Тож ми поїхали в офіс. 

І тільки зараз я помітив, що Олена трохи напружилась. Через поїздку в Житомир ми були далеко від офісних пліток, але тепер їхали назад. Може, це було причиною її напруження?

— Ти не маєш мовчки їх слухати, давай відсіч. Не старайся бути для всіх зручною, — сказав я, коли ми вже заїхали в підземний паркінг.

 — Я буду старатись так і робити, — Олена усміхнулась. — Просто хочеться, щоб стосунки з колегами були дружні, як і раніше…

Раптом мій телефон задзвонив. Я здивувався, коли побачив на екрані імʼя сестри моєї дружини.

Віталіна ніколи мені не дзвонила. Ніколи з моменту, як я відмовився після смерті дружини давати доньку під їхнє виховання. Я напружився. 

— Алло?

— Привіт, може, прийдете з Діаною до нас цієї суботи? В мене день народження, і ми давно не бачились, — сказала Віталіна якимось награним тоном. 

Нічого в її словах не мало б викликати у мене стурбованості, окрім того, що це був перший дзвінок за довгий час. І все ж, я насторожився. І як потім виявиться, не дарма…

***

Гортайте далі, там багато продовження --------->