23. Ілля

Коли я приїхав до Ткаченка, мене не одразу до нього впустили. Мене це дещо роздратувало, але я вирішив не сваритись одразу. Все ж, я дійсно приїхав без запрошення. 

Але це саме він спустив на нас "собак", я в цьому не сумнівався. 

Коли я зайшов всередину, він щось дивився в телефоні, але відклав мобільний і поглянув на мене.

— Ну, і що ти хотів? — хмикнув він.

— Можна сісти? — я кивнув на стілець.

— Ну сідай, — він знизав плечима.

Я пройшов вглиб кабінету і сів на стілець навпроти нього.

— Наша шахта тут цілком законно, я хочу спокійно працювати. Розумію, що раніше розробляв ці надра тільки ти, але зараз ти тут не сам. Я не буду лізти до твоїх шахт, а ти не лізь до моїх. 

 — А з чого ти взяв, що я лізу до твоїх шахт? — сказав він, вдаючи здивування. 

— Бо це вигідно саме тобі, — я ледь насупився. — Людей тих явно хтось підкупив. Хоча серед них є і справжні активісти. 

 — Ну, вони і на моїй шахті мітингують, — сказав Степан.  — Чи ти думаєш, це я їм дав таку вказівку, щоб ти мене не запідозрив у чомусь?

— Щось про твою шахту ніде так активно не просувають такі новини, — я зітхнув. — Добре, якщо ти не хочеш діалогу, це твій вибір. 

 — Ти що, вирішив мені погрожувати? — він насупився.

— Дій справедливо в чесній конкуренції і я теж так діятиму, — я встав зі стільця. — Це не погроза, а попередження. 

 — Я не боюся твоєї конкуренції, бо ти скоро підеш звідси, — сказав Ткаченко.  — Керуй там, де живеш, а тут моя територія, зрозуміло?

— Ти пошкодуєш, краще б ми не сварились, — я пішов до виходу. — Вихід знайду сам, — на цих словах я покинув його кабінет.

***

Настрій був кепський. Мене бісило те, що він вирішив зробити вигляд, що це не його рук справа. Більше це нікому не було треба, тож очевидно, що це зробив він.

Треба було відвезти Діану додому і далі займатися справою. Порадитись ще з юристами вже вдома, в Києві.

Ну чому все було так невчасно? Ми мали от-от відкривати новий елітний магазин мережі, а я мав розбиратись з шахтами!

Я подзвонив до Олени, щоб запитати де вони.

— Алло, привіт, ви де? Я зараз підʼїду. 

— Ми біля ветеринарної клініки, — відповіла вона. — Тут, навпроти парку…

— Добре, зараз буду, — я відбив виклик.

Тільки коли підʼїхав, то замислився, а що взагалі вони робили біля ветклініки. 

Я вийшов з машини і почав озиратись, аж раптом побачив Таню, Олену і Діану. А біля них — якесь цуценя. Діана сіла навпочіпки напроти нього і гладила його.

Я підійшов до них.

— Що це таке? — кивнув на собаку. У мене закралось якесь недобре передчуття. 

 — Це Джессі, — відповіла Діана.  — Ми її заберемо до Києва! Її лікар оглянув і сказав, що вона здорова! Ми навіть нашийник купили! І повідок!

— Хто дозволив брати тобі собаку? Ми не будемо везти додому якогось волоцюгу, — я насупився. 

 — Раз ти не хочеш забирати Джессі, то я залишуся з нею! — вигукнула Діана і, раніше, ніж хтось із нас встиг зреагувати, підхопила повідець і побігла геть, а собака. весело підстрибуючи, мчала поряд з нею. видно. думала. що це така гра. 

Першою опам’яталася Олена:

 — Там дорога! — вигукнула вона і щодуху кинулася вслід Діані. Встигла спіймати її вже перед самою дорогою.

 — Так не можна, Діано, ви з Джессі могли потрапити під машину! — сказала Олена, притискаючи малу до себе. 

— Діано, ну що ти робиш! — я теж кинувся до доньки і обійняв її. 

 — Будь ласка, тату, давай її візьмемо, — Діана заплакала, дивлячись мені в очі. — Я так хочу, щоб у мене був справжній друг…

***

Гортайте далі, там багато продовження --------->