22. Олена

Я сподівалася, що коли Ілля поговорить з тим Ткаченком,  наші проблеми більш-менш залагодяться.  

 — Ми поки що з Діаною погуляємо в парку,  ти, коли вже справишся, маякнеш, і ми прийдемо, добре? 

— Так, добре, — він кивнув. — Тоді я подзвоню, щойно закінчу ту розмову і зістикуємось. Може, потім поїмо і вже поїдемо до Києва, сподіваюсь, так і буде. 

 — Хай все пройде вдало! — побажала я, і він пішов до машини. 

 — Ну, куди підемо? — запитала я в малої. — На гойдалки чи каруселі? Чи, може, хочеш покататися на потягу для дітей? 

— Можна на все! — сказала Діана. — Мені вже краще, я хочу все встигнути. Поки ми не вдома. Бо вдома я мало гуляю, — вона зітхнула. 

 — Треба поговорити з твоїм татом, щоб дозволив тобі гуляти більше, — сказала я. — Зараз тепло, сонечко світить, не бачу користі в сидінні в чотирьох стінах…

— Тато боїться, що хтось на нас нападе, він же багатий, — пояснила Діана. 

 — Одного разу її вже намагалися викрасти, — сказала Таня, яка стояла поруч і слухала нашу розмову. — То тепер Ілля Максимович перестраховується…

 — Зрозуміло, — я зітхнула. 

— А я навіть не памʼятаю, як мене намагались викрасти, — мала насупилась. — Мені здається, тато придумує. 

 — Навіщо йому придумувати? — знизала плечима Таня. — Просто ти була ще мала, тому й не пам’ятаєш… Але ще трохи підростеш і будеш вже доросла,  будеш гуляти, де тобі заманеться! 

— Скоріше б уже я стала доросла, — зітхнула Діана. 

 — У дорослих людей купа проблем, — зауважила я. — Як на мене, дітям краще живеться. Я поговорю з татом, ми знайдемо якийсь приватний дитсадок з охороною, і ти будеш гратися з дітьми! 

— Ти правда це зробиш? — вона усміхнулась. — Ура! Я буду ходити в садок! 

Ми пішли алеєю в напрямку атракціонів, і раптом почули з кущів тоненьке скавучання. 

— Ой, там собачка плаче! — вигукнула Діана. 

— Ходімо, то якийсь бродячий собака, вони можуть переносити хвороби, — одразу стала квапити її Таня. 

 — Але вона плаче, давай її погодуємо, — вперлась мала. 

Я подумала, що погодувати тварину — не так уже й складно, зате в малої є кмпатія, і це добре. А в нас були ще бутерброди, які ми не доїли. 

— Раптом вона тебе вкусить? Це може бути боляче і небезпечно. І ще тато буде дуже засмучений. 

— У нас є бутерброди, вона не буде кусатися! — не погодилась Діана і дістала бутерброд а потім кинула собачці

Та швидко підбігла і почала їсти, махаючи маленьким хвостиком. Потім підняла голівку і гавкнула, ніби просила ще добавки. 

— Вона така мила! І у неї немає ошийника! Вона певно сирота, у неї немає мами, як у мене!

Собачка, ніби зрозумівши, про що мова, підбігла до Дани і сіла біля її ніг. Дівчинка потягнулася до неї, щоб погладити. 

 — Ти що, не чіпай, в неї можуть бути блохи, чи лишай, — сказала Таня, зморщивши носа. 

 — Вона виглядає досить доглянутою, — сказала я. — Може, загубилася, або хтось підкинув сюди… Шкода, така маленька, дорослі собаки можуть її ображати…

— Олено, давай віднесемо її до лікаря і якщо вона здорова заберемо додому! — заявила Діана. — Будь ласка, Олено!

 — Ну добре, — сказала я. — Тут недалеко біля парку я бачила вивіску ветеринарної клініки, давай занесемо туди цю знайду. Але не впевнена, що тато дозволить тобі ї забрати. Може, в клініці їй знайдуть дім? 

 — Тато дозволить, будь ласка, не віддавай її нікому! — стала благати Діана. — Я хочу, щоб вона поїхала з нами! 

 — Йди сюди, — я поманила собачку жестом і вона слухняно підбігла до мене. Я взяла її на руки і погладила. — Ходімо до клініки…

Ось і чергова глава, а ви вже поставили книзі сердечко? Буду дуже вдчна за сердечко!