21. Ілля

Коли вона сказала, що я не був в душі, це мене аж трохи присоромило, тож я поспішив до вбиральні.

Мені хотілось, щоб Олені було приємно знаходитись зі мною в одному ліжку. Взагалі у мене на неї зʼявлялись цілком однозначні плани. Коли я думав про неї, тіло завжди реагувало. 

Душ в таких ситуаціях допомагав. 

Мені хотілось знову і знову бентежити її. Певно, саме тому я вийшов з вбиральні в рушнику. Хоча, розумів, що вона взагалі могла вже бути не в номері. Але Олена була тут. От тільки хоч я і хотів її бентежити, чомусь вийшло, що коли я різко зупинився і рушник впав, збентежився я сам.

Добре, що Олена теж почервоніла і відвернулась. Вона мого збентеження через це не помітила. 

Я швидко підняв рушник і знову начепив на стегна.

— Все нормально. Ну, ми вже дорослі люди, та і взагалі хіба для всіх ми не парочка? Нічого страшного не трапилось. 

 — Так, — кивнула вона, але все ще не наважувалась поглянути на мене. — Нічого страшного, піду до Діани…

І тут же хутко вибігла з кімнати. 

***

Коли я вийшов з номеру, якраз побачив Олену. Вона вийшла з номеру Діани і няні. 

— Ну що вони там? 

 — Наче температури немає, Діана хоче гуляти, — відповіла Олена. 

— Ну, вона не любить лікарні, та і там може бути важко налагодити безпеку. Добре, що їй краще. Ходімо поснідаємо. Діану теж візьмемо…

 — Може, це якийсь одноденний вірус, каждуть, такі бувають, — Олена усміхнулась. 

— Ну дай Бог, головне, що їй краще…

Коли ми побачились з Діаною, та дійсно виглядала бадьорою. Щойно побачила мене, одразу кинулась на руки.

— Тату!

— Привіт, сонечко, — я чмокнув її в маківку. — Як почуваєшся? 

 — Добре, — бадьоро відповіла Діана. — Можна, ми підемо з Танею в парк? 

— Але я думав, що ми маємо поїхати додому, щоб лікувати тебе. Температури точно нема? — перепитав я у Тані. 

 — Тридцять шість і сім, — сказала Таня. — Я зараз думаю, може, то взагалі не хвороба була, а реакція на стрес? Бо в Діани немає ні кашлю, ні нежитю, і горло не болить.. 

— Ну, можливо, — я кивнув. — Тоді я маю зустрітись зі Степаном Ткаченко, раз у нас ще є час.  З тим конкурентом, якому єдиному вигідно мене топити. Житомир по факту розташований між нашими з ним "територіями". І це справжній ласий шматочок. Тут великі залежі корисних копалин. 

 — Так. зустрічайткесь, з ким потрібно, ми поки погуляємо, — кивнула няня. 

— Зараз я йому наберу, — я кивнув і дістав мобільний. 

Набрав офіс Ткаченка. Мені відповіла дівчина з приємним голосом: 

— Доброго дня, слухаю вас, офіс Степана Ткаченка… — прощебетала вона.

— Добрий день. Це Ілля Залізняк. Передайте вашому шефу, що я зараз в Житомирі і хотів би зустрітись сьогодні. 

— Добре, я зараз з’єднаю вас із ним, — сказала секретарка, і з-а мить я почув у слухавці голос свого конкурента.

 — Алло, Ілля? Що тобі потрібно? — не дуже приязно сказав Степан. 

— Це не телефонна розмова, — сказав я таким самим тоном. — Я зараз в Житомирі і готовий обговорити все віч-на-віч. 

 — Ну, тоді під’їжджай, я зараз в офісі, поговоримо… Але в другій половині дня у мене справи, так що можу приділити тобі час прямо зараз…

— Добре, значить, я приїду зараз, — погодився я. — На звʼязку. 

Коли я завершив розмову, то поглянув на Олену: 

— Поїду зараз до Ткаченка. Можливо, вдасться все вирішити один на один, було б дуже добре…

Ось і чергова глава!

 Якщо книга вам сподобалась, але ви ще не зареєстровані на букнет, це можна зробити за один клік і тоді ви зможете додати книгу до бібліотеки, щоб вона точно не загубилась! Реєстрація на букнет безпечна і безплатна) Також буду вдячна за сердечко книзі і коментарі!