16. Ілля

— Так, добре, тоді чекаю, — відповів я юристу і поклав слухавку.

Я переповів йому ситуацію, розказав про погрози того місцевого "захисника довкілля" а також сказав про настрої мітингувальників. Ті в своїй більшості здались мені не надто зацікавленими в подіях, багато хто взагалі просто витріщались в телефони, коли я до них підійшов.

З іншого боку, вони можливо переживали, що я щось їм зроблю, не хотіли показувати обличчя прямо. 

Я вийшов до імпровізованої приймальні і очікував побачити там Олену, але вона все ще не повернулась.

 Мене це трохи напружило, бо кавʼярня була зовсім поруч. Тут її спеціально зробили в кроці від будівель і шахти. 

Я вийшов з будівлі і тут же побачив Олену і двох якихось бугаїв, схоже, шахтарів. Вони тримали її за руки, а інші люди взагалі на це ніяк не реагували. 

Я був ніби бик, якому в цю мить показали червону ганчірку. Давно-давно не почувався таким злим, навіть ці мітингувальники і їхні погрози так мене не розізлили, як ці мужики, які лізли до тендітної і наляканої Олени. 

Я миттєво підбіг до них і вмазав одному з них в щелепу. 

Інший, щойно побачив мене, сам відсахнувся. 

— Це що, реально бос? — запитав він у побитого. 

Той поглянув на мене і кивнув. 

Я важко дихав. Стояв між Оленою і ними і був готовий бити їх ще. Серце гупало в грудях дуже часто. 

— Що тут відбувається, якого біса ви лізете до моєї Олени? — вигукнув я. Це "моєї", певно, звучало двозначно. Я сказав це несвідомо, усвідомлення прийшло вже тоді, коли слова зірвались з моїх вуст. 

 — Ми просто пожартували, — пробубонів той, якому не перепало. 

— Ще раз побачу біля неї — ви трупи, — додав я похмуро.

І мужики швидко пішли геть до шахти, навіть не озираючись. 

Я нарешті поглянув на Олену. 

— Ти як?... Вони торкнулись тебе? Я їх звільню зараз же. 

— Все нормально, — прошепотіла вона, але вигляд у неї був переляканий, і зуби цокотіли, ніби Олена змерзла. 

— Ненормально, — я взяв її за руку і повів до будівлі, бо на нас вже почали поглядати інші шахтарі та працівники.

Коли ми зайшли до нашої тимчасової приймальні, я поставив каву на кавовий столик, а потім піддавшись якомусь пориву, подався вперед і обійняв її. 

— Пробач, я не мав пускати тебе отак просто ходити тут, я знав, що тут самі мужики. 

 — Я не думала, що таке станеться, вибач. будь ласка, — прошепотіла вона, зарившись обличчям мені в плече. 

— За що ти вибачаєшся? Ти ні в чому не винна. Це вони винні. 

 — Ну, в тебе й так клопоту вистачає, а тут ще й я додаю проблем… Але я хотіла, як краще. Ця кав’ярня ж зовсім близько. і день надворі, — вона зіьхнула. 

— Ти не додаєш проблем. Це їхня провина. Чому ти береш це на себе? — я не втримався і торкнувся долонею її щоки та зазирнув в очі.

— Не знаю, — вона усміхнулась. — Може, це з дитинства у мене таке… Комплекс відмінниці…

— Не дозволяй нікому робити нічого проти твоєї волі. І тим паче не відчувай провину, якщо тобі хтось допоміг. Тим паче, я, — я ледь облизнув губи. — Я хочу цього. Хочу допомагати тобі. Хочу тебе захищати. 

 — Ти такий хороший, — її щоки ледь порожевіли. — Дякую тобі за захист!

Я подався вперед і майже торкнувся її губ, аж раптом телефон в моїй кишені задзвонив. 

Олена одразу вивільнилася з моїх обіймів і заходилася поправлятьи зачіску. 

Момент був втрачений… Я зітхнув і прийняв виклик…

***

Гортайте далі, там багато продовження --------->