15. Олена

Я побачила, що Ілля невдоволений нахабством свого співрозмовника. А той і справді поводився дуже зверхньо, і мені прямо хотілося, щоб Ілля якось поставив його на місце. 

— За порушення закону про охорону навколишнього середовища! — сказав тим часом той чоловік. — Ми хочемо щоб на місці шахти був заповідник! Адже тут живе багато рідкісних тварин! І ліси знищуються вашою технікою! 

— У нас все законно! — Ілля вже аж підвищив голос. 

— От і подивимось! — хмикнув чоловік. — Я вас попередив! — і на цих словах він вийшов з будиночку.

Ілля, здається, був шокований, він явно не очікував подібного. 

— Треба порадитися з нашими юристами, — сказала я впівголоса. — Чи це взагалі законно з тим заповідником, якщо землі  перебувають у нашій власності. 

— Так, я зараз же подзвоню юристу, — кивнув він і дістав мобільний. — Ходімо ще все уточнимо у менеджера, який керує шахтою. 

 — Добре, — я кивнула. 

Поки Ілля розмовляв з місцевими працівниками шахти, я подумала, що бачила неподалік кав’ярню і вирішила сходити купити щось нам поїсти. Сама я вже зголодніла. то, певно, і Іллі потрібно щось перекусити, навряд чи до повернення в готель у нього знайдеться час на обід. 

Я вийшла з офісного приміщення і пішла тротуаром у напрямку кав’ярні. Мітингувальників було в цей час небагато, здається, частина з них розійшлася, а ті, що залишились, виглядали якимись сонними і моєю персоною не цікавились. Я увійшла до кав’ярні і купила якихось пиріжків, а ще два стаканчики кави. І. тримаючи це все в руках, рушила назад до офісу. де був Ілля. Але не встигла я дійти до входу в будівлю як мені перегородили шлях двоє здоровенних чоловіків. 

 — Вибачте, можна пройти? — сказала я. намагаючись їх обминути. 

— Ти диви, яка фіфочка міська тут гуляє… — сказав один іншому, а потім подивився на мене. — Фіфочка, можна з вами познайомитись? Мене Федя звуть! 

 — Перепрошую, я поспішаю, не маю часу з вами розмовляти. — я озирнулася навколо, в надії, що хтось із працівників прийде мені на допомогу, але побачила лише мітингувальників, які з цікавістю спостерігали за нами. Ніхто й не думав заступитись за мене. 

— Диви яка зверхня міська фіфа! — сказав другий, раптом вихопивши в мене з рук підставку з кавою. — А кави то дві. Що, якомусь піжону такому ж міському тягнеш? То ти підстилочка чиясь?

 — Я приїхала з Києва з генеральним директором підприємства. якщо ви будете й далі так поводитись, у вас будуть великі неприємності, — нічого мені не залишалося. як пригрозити їм. 

— Ой, так ми і повірили, що прямо ти дівка генерального! — перший махнув своєю величезною лапищею і схопив мене за талію. — Ходімо, ми пригостимо тебе не кавою, а чимось міцнішим! — від нього тхнуло перегаром, схоже, вони вже напились, хоч був ранок. Або це вони з вечора такі. 

 — Зараз я викличу поліцію, — я потягнулася до сумочки, де був мій мобільний, але здоровило перехопив мою руку. 

— Ну не будь такою недоторкою! Твій шеф-піжон точно не такий сильний і мужній, як ми! — він зареготав. 

— А ти взагалі колись пробувала з двома? — тут же запитав другий, також підходячи ближче.

Мені стало так страшно, як, мабуть, не було ніколи в житті. 

 — Відпустіть мене, — тепер мій голос прозвучав жалібно. — Будь ласка! 

***

Гортайте далі, там багато продовження --------->