14. Ілля

Діана дуже злякалась, від того, як пляшка розбилась об вікно, вона одразу зіскочила з місця і кинулась до мене на руки та заплакала. Скло було броньоване, тож не розбилось, але звук ми всі прекрасно чули, а мала сиділа прямо там.

— Тату, вони хочуть нас убити? — запитала вона тремтячим голосом. 

— Ні, мила, це просто мітингувальники. Їм не подобається шахта. Вони не хочуть, щоб вона тут була, — я пригорнув її до себе. — Сергію, — звернувся до водія. — Давай спочатку завеземо Діану і Таню до готелю, а потім вже повернемось сюди. 

Водій кивнув і ми поїхали геть. Я б може і лишився одразу, але мала так схопилась за мене, що я боявся, що якщо зараз вийду, вона буде плакати.

Тому ми поїхали до готелю. 

Дорогою туди Діана трохи заспокоїлась і коли ми вже підʼїхали, я сказав: 

— Побудеш з Танею трохи, добре? Можете погуляти, чи ще щось. А потім ми ввечері разом повечеряємо чимось смачним. Я лишу з вами охоронця про всяк випадок. 

— Але шефе… — охоронець поглянув на мене. — А як же ви?

— Що зі мною може трапитись? — відповів я питанням на питання. — Все нормально. Подивись, щоб ніхто не докучав Діані і Тані. 

 — Добре, з ними буде все гаразд, я простежу, щоб ніхто сторонній не наближався до них, — кивнув він. 

— Все, ідіть, — я чмокнув малу в щоку. — Ми постараємось звільнитись якомога швидше.

Діана кивнула і вони всі втрьох вийшли з машини. Вона ще помахала нам рукою, коли ми відʼїжджали.

— Певно, ти теж не була готова до подібного прийому? Може, тобі варто було також залишитись в готелі? — тільки зараз це дійшло до мене. 

 — Та, я думаю, то вони хотіли лише полякати нас, навряд чи ці люди підуть на щось серйозне, — сказала Олена, хоча вона виглядала трохи стривоженою. 

— Я теж не думаю, що вони зроблять щось серйозне. Це скоріше просто акт вандалізму та непокори. Так, ми повертаємось назад, — звернувся до водія. — Треба спочатку поговорити з людьми напряму…

***

Коли ми знову повернулись до шахт, то побачили, що мітингувальників вже було менше. Що було доволі підозріло. 

Якби вони мітингували не заради мого приїзду, то стояли б тут однаково і тоді і зараз. А вийшло що після того, як я поїхав геть, частина пішла. Це наводило на думку, що їх хтось проплатив.

— Ну що, ходімо? — звернувся до Олени, коли машина нарешті зупинилась. 

 — Так, — кивнула вона. — Треба розібратися з їхніми вимогами, можливо, вдасться дійти якогось компромісу. 

Я кивнув і ми вийшли з машини. Мітингувальників, схоже, трохи втихомирила охорона. І ще охорона огородила простір, щоб ми могли вийти і мітингувальники на нас не накинулись.

Але тут було доволі галасно. 

— Геть з нашої землі! — хором вигукували вони. 

— У вас є лідер? — вигукнув я. — Я готовий говорити з ним напряму! Тут, в будівлі при шахті, де не так галасно!

 — Ну, я можу поговорити, — вийшов з натовпу немолодий чоловік. — Я представник місцевої  громадської організації!

— Добре, ходімо, — я кивнув. 

І ми всі разом пішли в сторону будівлі, типу офісу для керівництва, хоча скоріше це було схоже на якусь хібару. 

Вже коли зайшли до будівлі, чоловік усміхнувся якось зверхньо:

— Ну, що ви хотіли нам запропонувати? — запитав він.   — Може, хотіли хабаря дати? Але не вийде, ми вже подали на вас у суд, з дня на день очікуйте повістку!

— Який ще суд? За що? — я обурився. — У нас всі документи в порядку! І всі дозволи місцевої влади є! 

Чого-чого, а такого я зовсім не очікував… Це не входило в плани, бляха… Ну чому все так невчасно…

***

Гортайте далі, там багато продовження --------->