11. Олена

В обідню перерву я вирішила зайти до Іллі, адже я тепер його дівчина, тож буде дивним, якщо ми підемо обідати кожен сам по собі. Його секретарка Аліна, побачивши мене. якось хитро усміхнулась. 

— Шеф у себе? — запитала я. 

— Так, у себе, — вона кивнула. — Злий, як чорт. Може, хоч ти його розслабиш, щоб він на нас не зривався, — вона пограла бровами.

— Ну, спробую, — сказала я, загадково усміхнувшись. Потім постукала і почувши, як голос Іллі промовив “Увійдіть”, зайшла до кабінету. 

Він сидів за столом, обклавшись якимись паперами. 

— Привіт, а ти обідати не йдеш? — здивувалась я. 

— Ні, я маю вивчити все про ті мітинги. Завтра їду зранку в Житомир, певно, одним днем. Якщо вийде. Якщо ні, то двома. Поїдеш зі мною? — Ілля підняв погляд на мене.

— Так, авжеж, — кивнула я. — А що там сталося? Просто мітинги чи щось інше? Ти виглядаєш заклопотаним…

— Мітинги, але хтось до того конкретно проплатив місцевому телеканалу і телеграм-каналам та радіо. Всюди про видобуток, про те, як це "погано" і як заважає жити і про те, що людям треба "боротись за справедливість і законність", — він насупився.  — Але у нас все законно. Ми платимо податки.

 — Можливо, це хтось із конкурентів постарався? — припустила я.  — Кому може бути вигідно, щоб наше підпрпиємство згорнуло виробництво?

— Так, я теж про це думаю, — Ілля кивнув. — У нас є буквально ще один сильний конкурент, думаю, що тільки йому це вигідно. Хочуть, щоб ми згорнулись, а він сам там все розгорнув. Більше нікому воно не треба. Державі навпаки вигідно, щоб видобуток йшов. Бо це великі податки.

 — Так, і місцевій владі вигідно, бо це робочі місця, — сказала я. — Тож, може, треба поговорити з тими мітингувальниками і переконати їх, що з приходом конкурента нічого не зміниться, тільки умови праці і оплата можуть бути гірші. їм немає сенсу міняти “шило на мило”... Або організувати якусь піар-кампанію на нашу підтримку… Зробити наприклад благодійну організацйію, що допомагала б місцевим жителям, чи відновити пам’ятку архітектури, чи ще щось, що б просувалося в соцмережах і створило нашій компанії позитивний імідж…

— Це все — боротьба з наслідками. І це авжеж непогано, але нам в першу чергу треба прибрати першоджерело, тих, хто роздмухує все це. І для цього треба їхати на місце. Інакше не розберемось. 

— Тоді поїдемо, але зараз тобі треба щось з’їсти, я можу принести обід сюди з їдальні, — запропонувала я. 

— Давай, — він кивнув. — Я зараз накидаю наш план дій. Певно, вночі і поїдемо. Я попереджу няню, сподіваюсь, вона зможе лишитись з малою. 

 — Добре, — я вийшла з кабінету і несхвально глянула на секретарку, яка фарбувала нігті.  — Я зараз принесу обід для Іллі, хоча взагалі-то це ти маєш про це турбуватися…

***

Коли ми приїхали додому, Діана вийшла нас зустрічати, стала показувати малюнки, які сьогодні намалювала. 

 — Це ти, тату, а це я, — посередині аркушу було два великих чоловічки, що трималися за руки, а трохи віддалік був ще один, значно менший. 

— А це хто? — поцікавився Ілля, показуючи на того одинокого чоловічка. 

— Це Олена, — пояснила Діана. 

— А чому вона така маленька і так далеко? — запитав Ілля. 

 — Хтозна, може не помістилася, — буркнула Діана. 

— Мила, нам з Оленою треба буде поїхати на пару днів до сусідньої області. Я домовлюсь з твоєю нянею, щоб вона побула поки що тут. Думаю, це займе не більше двох-трьох днів, — сказав Ілля, присідаючи перед Настею навпочіпки.

 — Я не хочу, щоб ти їхав! — вигукнула вона, обхоплюючи його за шию і голосно плачучи…

***

Гортайте далі, там багато продовження --------->