2. Олена

Я сиділа, нервово крутячи паперову серветку, і дивилася, як бос не поспішаючи вдягає піджак, потім його рука ковзнула в кишеню і дістала звідти складений вчетверо аркуш. Він розгорнув його і став читати. 

В цю мить  з іншого боку до нього підсів Артем Мельник, мій безпосередній начальник, і за словами дівчат, найкращий друг шефа.

Він зазирнув в аркуш, але Ілля його одразу звернув і сховав в кишеню. 

— Ти дуже зблідла, — зауважила Катя. — Та не парся ти так…

 — Добре тобі казати, — пробурмотіла я. — А я тут лише два тижні працюю, якщо все розкриється, то вилечу з тріском з роботи… Ще й сорому не оберуся…

— Та все буде нормально, звідки він дізнається, хто то йому написав? Ну поржуть з іншими мужиками, подумаєш… Йому, певно, таких листів по десять на день приходить! — бадьоро сказала Ліза.

 — Ну, може… — мені справді залишалося сподіватись тільки на те, що шеф не сприйме цього листа серйозно і викине його. Може, я дійсно занадто тривожуся з цього приводу? Зараз він не виглядав якимось сердитим, хоча раптом подивився у наш бік і, як мені здалося, прямо на мене. Але потім знову повернувся до Артема і став розмовляти з ним далі. 

 — Може, підемо додому? — запитала я. Хотілося якнайшвидше зникнути з цього корпоративу і найближчим часом не траплятися шефу на очі. 

— Ми так спалимось! Сиділи-сиділи, а коли він отримав листа — пішли, — Ліза насупилась. — Треба почекати деякий час, щоб на нас точно не впала підозра.

 — Ну добре, почекаємо…

Втім, того дня все завершилося без особливих пригод і я вже зітхнула з полегшенням… Але в понеділок Катя сказала:

 — Слухайте, треба в п’ятницю прийти на те місце, яке ми вказали в листі…

— Думаєш, шеф туди прийде? — з сумнівом перепитала Ліза. — Та ну, він такий плейбой. Точно не прийде на місце з анонімного листа! 

 — Не треба нам туди йти, — підтримала я Лізу. — Бо тоді точно він нас запідозрить!

— Ні, ну як це не треба? — Катя насупилась. — Ми маємо перевірити. А що, це фірма. Навіть якщо він побачить нас трьох, нічого дивного в тому не буде. Парк недалеко від офісу. І ми будемо всі разом, він не запідозрить нічого. Він же чекатиме одну дівчину! І то, це якщо він нас помітить! А ми зробимо так, що не помітить! — додала вона енергійно. 

 — А якщо помітить і позбавить премії? — спробувала налякати її Ліза, але Катя твердо стояла на своєму, тож нам довелося все таки, дочекавшись п’ятниці, сходити в те місце в парку поблизу нашого офісу, про яке написали в листі. Ми заховалися в кущах і просиділи там цілу годину, але на лавку так ніхто й не сів. 

— Блін, це сумно. Він не прийшов, — Катя дійсно виглядала засмученою. 

 — Та ну, а що б ти робила, якби він прийшов? — запитала я. — Вийшла з кущів і сказала б, що хочеш за нього заміж?

— Ну не знаю… Може, і вийшла б до нього! А що, він красень! А дружини, нагадую, нема! — додала вона енергійно. 

— Але у нього є донька, — нагадала Ліза. 

— А донька не заважатиме, наймемо няню їй, — знайшла вихід Катя. 

— Дівчата, якщо він і захоче одружитися з кимось, то обере якусь фотомодель чи актрису, — сказала я. — І точно не нас. Ну хто ми такі? Прості менеджерки без зіркової зовнішності і багатих родичів… Тому я думаю, нам немає сенсу більше про це говорити… Не прийшов і слава Богу, значить він не сприйняв той лист серйозно і вже забув про нього! 

***

Якщо чесно. я вже й забула про той лист. Все було добре, доки у п’ятницю, коли я трохи затрималася на роботі, готуючи звіт, я не вийшла з офісу майже в темряві. Було хмарно, збиралося на дощ, ще й ліхтарі чомусь не горіли, і коли я йшла по вулиці до зупинки маршрутки, мені здалося, що за мною хтось іде. Потім стало зрозуміло, що не здалося, а так і є насправді. Якийсь чоловік швидко наздоганяв мене, і, як на зло, навколо не було ні душі. 

Моя рука потягнулася за газовим балончиком, який я носила в сумці. Пальці міцно його стиснули, і я ще більше прискорила крок. Та мій переслідувач не відставав і за мить схопив мене за руку.

— Стій, я…

Я в паніці спрямувала на нього балончик і натиснула на розпилювач, голосно вигукнувши:

 — Ану відпусти мене, я викликаю поліцію! 

— Бляха, ти неврівноважена, я так і думав! — вигкнув він у відповідь, протираючи очі руками. І тут я  його впізнала.

Це був Ілля Залізняк, наш генеральний директор.

“Все, тепер мене точно виженуть з роботи!” — в паніці подумала я... 

***

Гортайте далі, там багато продовження --------->