12.5

Я обійняла себе руками, раптово відчувши холод.

— Нічого не сталося.

— Саме тому нам треба поговорити, — він повернувся до мене, і в його очах був страх. — Тому що щось мало статися. І ми обоє це знаємо.

— Ти хочеш, щоб я почувалась винною за той поцілунок в саду? — запитала я нарешті після важкої паузи. — Але я не почуваюсь!

— Я хочу нагадати нам обом, — сказав він, і в його голосі був відчай. — Що між нами контракт. І якщо я дозволю собі відчути щось справжнє до тебе, все розвалиться.

— Чому? — я зробила крок ближче. 

— Тому що востаннє, коли я дозволив собі відчувати, це майже знищило мене, — вирвалося з нього. — Межі — це безпека. 

— Безпека від чого? Від можливості бути щасливим?

Він засміявся гірко.

— Від можливості знову бути зламаним.

Я підійшла ближче, поки не опинилась майже поруч з ним.

— Я не вона, Саїфе…

— Ти не знаєш цього, — прошепотів він. — Ніхто не знає. Контракт закінчиться 31 грудня і ти підеш, це частина угоди.

— Так, — погодилася я. — Але це ще чотири місяці. Чотири місяці, протягом яких ми можемо... не знаю. Спробувати бути чесними один з одним?

Він дивився на мене довго, і я бачила боротьбу на його обличчі.

— Я не знаю, як бути чесним, — зізнався він нарешті. — Я так довго носив маски, що забув, хто я під ними.

— Тоді дозволь мені допомогти тобі згадати.

Він простягнув руку — повільно, обережно — і торкнувся моєї щоки кінчиками пальців. Дотик був таким легким, що я ледь відчула його. Але він палив, немов вогонь.

— Ти небезпечна, Альбо Рамірез, — прошепотів він. — Небезпечна для мого спокою. 

— Добре, — прошепотіла я у відповідь. — Нехай я буду небезпечна.

Ми стояли так близько, що я могла відчути тепло його тіла, чути його дихання. Його рука все ще була на моїй щоці, його великий палець малював крихітні кола на шкірі.

Він нахилився ближче — так близько, що наші дихання змішалися.

— Я не можу тебе поцілувати, — прошепотів він, і в його голосі був біль. — Тому що якщо я поцілую тебе, все зміниться. І я не впевнений, що я готовий до цього.

— Тоді не цілуй мене, — прошепотіла я, і мій голос тремтів. — Просто... залишайся тут. Зі мною.

Він не поцілував але і не пішов теж.

Просто стояв, його лоб торкнувся мого, його рука на моїй щоці, і ми дихали разом у темряві моєї кімнати. І якимось чином цей майже-момент, ця майже-близькість, був інтимнішим за будь-який поцілунок.

Нарешті — після того, що могло бути хвилиною чи вічністю — Саїф відступив. Його рука впала з моєї щоки, залишивши холод.

— Доброї ночі, Альбо, — прошепотів він.

— Доброї ночі, Саїфе.

Він пішов до дверей, зупинившись на порозі.

— За чотири місяці та двадцять три дні, — сказав він, не обертаючись, — ти будеш вільна. Будеш мати свої гроші. Отримаєш своє життя назад. І я... я повернуся до того, ким був раніше.

— Можливо, — сказала я тихо. — Або, можливо, ми обоє станемо кимось іншими.

Він не відповів. Просто вийшов, зачинивши двері за собою з тихим клацанням.

Я лягла під прохолодні простирадла, торкаючись своєї щоки там, де його пальці були. Шкіра все ще пекла, губи все ще палали — чекаючи поцілунку, що так і не прийшов.

Але цього разу я не була розчарована, тому що я зрозуміла щось важливе сьогодні ввечері: Саїф Аль-Кассім боявся не мене. Він боявся того, що я робила з ним. І страх означав, що під усім тим льодом все ще було серце, що билося. 

Чотири місяця та двадцять три дні, — подумала я в темряві.

Досить часу, щоб розтопити лід. Або досить часу, щоб замерзнути самій...