10.2

— Дякую за щедрий комплімент, — сказала я саркастично, намагаючись зберегти голос рівним.

Він нічого не відповів, тільки повернувся до сходів. Я пішла за ним, чуючи, як шовк шелестить із кожним кроком, а шпильки цокають по мармуру.

У холі нас чекала Лейла в смарагдово-зеленому вбранні, яке робило її схожою на отруйну рептилію. Вона оглянула мене тим же оцінюючим поглядом, що й Саїф, але в її очах було більше — задоволення хижака, який бачить здобич, належно підготовлену до полювання.

— Непогано, — сказала вона. — Заїд виправдав свою ціну. Хоча, звісно, справжня елегантність йде зсередини. Але ми працюємо з тим, що маємо.

— Мамо, — сказав Саїф попереджувально.

— Що, любий? Я просто констатую факт. — Вона підійшла ближче до мене, і я відчула її парфуми — щось важке, задушливе, як кордон, який нікому не дозволено переступати. — Пам'ятай, дорога. Сьогодні ввечері ти представляєш не тільки себе. Ти представляєш родину Аль-Кассім. Намагайся... не зганьбити наше ім'я і репутацію.

Слова були обгорнуті в оксамит ввічливості, але отрута пробивалася крізь кожен склад.

Я усміхнулася — тією усмішкою, якої навчила мене мадам Фатіма, штучною, але пристойною.

— Я зроблю все можливе, щоб відповідати вашим високим стандартам, мадам Аль-Кассім.

— Добре. — Лейла вдала, що не почула іронії в моєму тоні. — Тоді їдемо. Машини чекають

Вечірка проходила в одному з найрозкішніших готелів Дубая — Burj Al Arab. Я бачила цей готель з іншого ракурсу, коли працювала масажисткою. Тепер я стояла в його атріумі, оточена мармуром, золотом і людьми, чиї статки вимірювалися мільярдами.

Двісті гостей. Поважні чоловіки в традиційних білих дишдашах, їхні дружини в дизайнерських сукнях із діамантами, що, якби їх продали, могли б нагодувати невелике місто. Бізнесмени з усього світу — Європи, Азії, Америки. Усі вони дивилися на нас, коли ми входили. І на мене зокрема, як на нову іграшку Саїфа Аль-Кассіма.

— Усміхайся, — прошепотів Саїф, нахиляючись так близько, що я відчула запах його дорогих парфумів. — І тримайся поруч. Не говори нічого, якщо тебе не запитають безпосередньо.

Його голос був безбарвним, як завжди. 

— Я не ідіотка, — прошепотіла я у відповідь. — Я знаю, як поводитися.

— Подивимося, — він випростався, і його рука на моїй спині натиснула трохи сильніше. — Перший тест — шейх Ахмад. Він запитає тебе про твою родину. Скажи, що твій батько був лікарем у Валенсії, помер три роки тому. Мати — домогосподарка. Не згадуй університет. Не згадуй масажний салон.

— Ти хочеш, щоб я брехала про свою родину? — я зупинилася так різко, що він ледь не потягнув мене за собою.

Саїф повернувся, і в його очах було щось небезпечне.

— Я хочу, щоб ти грала роль, за яку тобі платять. Чи це занадто складно для тебе?

Гарячий і дикий гнів анкрив мене важкою хвилею, але змусила себе придушити його.

— Зрозуміло, — сказала я крізь зціплені зуби. — Я граю роль і нічого більше.

— Добре. — Він знову повернувся і повів мене за собою. — Тоді граємо.

Наступні дві години були розмитими вихором знайомств. Саїф представляв мене, один за одним, своїм партнерам, клієнтам, друзям. Кожного разу він, не торкаючись мене, обіймав власницьким жестом, що не залишав місця для непорозуміння.

Вона моя.

І я грала. О Боже, як я грала. Могла б і Оскар заслужити.