9.1 Гра на публіку

Саїф

Цього ранку я спостерігав за матір'ю з холодною відстороненістю людини, яка вивчає хижака в природному середовищі. Лейла Аль-Кассім сиділа на чільному місці (по-іншому просто і не могло бути) за довгим столом з чорного дерева, і кожен її жест нагадував удар хірургічного ножа — точний, вивірений, смертельний.

Тринадцята година дня. Сімейний обід із діловими партнерами — традиція, яку я ненавидів, але дотримувався. Такі обіди влаштовувались регулярно. В них завжди було дві мети: підтримання стосунків з партнерами, старими і новими, а друга, звісно важливіша — це демонстрація домінуючої ролі сімї Аль-Кассимів в найвищому суспільстві. Шість запрошених гостей: троє з Саудівської Аравії, двоє з Катару, один із Кувейту. Усі — представники родин, чиї статки вимірювалися мільярдами. А ось чи потенційні союзники вони чи вороги, залежало від того, як я зіграю цю партію.

І всі вони дивилися на Альбу Рамірез, немов на екзотичну тварину в клітці.

Вона сиділа ліворуч від мене в простій бежевій сукні до колін — скромній, закритій достатньо, щоб вважалось пристойним. Жодних прикрас, мінімум косметики, волосся зібране в низький пучок. Вона дослухалася моїх інструкцій щодо дрес-коду з педантичністю студента перед іспитом. Але з відсутністю прикрас я мабуть переборщив: ці чоловіки люблять прикрашати своїх слухняних жінок. Що ж, я буду вирізнятися з поміж них. Непогано, зовсім непогано.

Але для моєї матері нічого, крім її власної думки не мало значення,вона вміла знайти недоліки навіть у бездоганності.

— Альбо, дорога, — голос Лейли пролунав у паузі між стравами, солодкий, як отруйний мед. — Ця сукня... вона з якого бутіка?

Я завмер з келихом вина біля губ. Отже, починається. І коли вчора, підч ас знайомства, я дозволив матері деякі вільності, то сьогодні це вже було неприпустимо. 

Альба підняла погляд, здавалося, що навіть її очні м'язи напружились.

— Я купила її в торговому центрі, — відповіла вона спокійно, акцент забарвлював кожне слово м'якими іспанськими інтонаціями. — Нічого особливого.

— О, — Лейла видала тихий звук схвалення, що був насправді засудженням. — Розумію, це дуже практично.

Вона обвела поглядом гостей, і її усмішка поглибилася.

— У нашій культурі жінки надають особливого значення елегантності. Навіть для сімейних зустрічей ми одягаємося... з повагою до традицій. Але, звісно, як ти могла це знати? В Європі ви живете... вільніше.

Останнє слово прозвучало, мов діагноз.

Я відпив чаю, дозволяючи гарячому напою притупити той короткий спалах роздратування, що виник десь у грудях. Вільніше. Код для "розпусно". Класична тактика матері — обгортати образи в оксамит ввічливості.

Наш партнер Ахмад з Катару — огрядний чоловік із сивою борідкою — кивнув з розумінням.

— Європейські звичаї справді відрізняються, — сказав він поблажливо. — Але молодість завжди знаходить свій шлях до мудрості, чи не так, Саїфе?

Він, як і всі за столом, чекали на мою підтримку.

Я поставив келих і подивився на Альбу. Вона тримала виделку з такою силою, що побіліли кісточки пальців, але обличчя залишалося спокійним. 

— У Альби чудовий смак, — сказав я якомога спокійніше. — Простота часом говорить більше, ніж надмірність.

Це був не захист, а проста констатація факту, не більше.

Лейла зрозуміла це миттєво. Її посмішка не змінилася ані на міліметр.

Ранія, яка сиділа праворуч від мене в діамантовому колье, що, мабуть, коштувало як невелика країна, нахилилася ближче. Її парфуми — щось квіткове й надто солодке — були задушливими, як і сама Ранія.

— Мені здається, Саїфу потрібна жінка, яка розуміє наш світ, — сказала вона м'яко, і в її голосі звучала надія, що боляче різала вухо. —  Така, яка виросла в цих традиціях і знає, як підтримувати чоловіка правильно. Правда?