7.3

Я кивнула, не довіряючи своєму голосу. Таріф підморгнув здалеку — і це був приємний жест підтримки.

Юсуф пройшов повз, не сказавши нічого, але його погляд був менш ворожим, ніж на початку вечері. Мабуть, я пройшла якийсь тест. Але з якою оцінкою поки незрозуміло.

Саїф поклав руку мені на спину — легко, майже невідчутно, але я все-одно відчула тепло крізь тонку тканину сукні.

— Ходімо, — сказав він тихо. — Я проведу тебе до твоїх апартаментів.

Ми йшли коридором у тиші. Мені здавалось, ніби з мене висмоктали всю енергію, хоч я і пручалась зі всією своєю пильністю і самоконтролем. 

Біля дверей апартаментів Саїф зупинився.

— Ти справилася добре, — сказав він.

— Я відчувала себе на екзамені, який провалюю з кожною відповіддю.

— Вони такі з усіма новими людьми. Але тебе особливо і надто прискіпливо перевіряли.

— Бо я не підходжу.

— Бо ти інша. — Він дивився прямо, не моргаючи. — І це добре. Саме тому я тебе обрав.

— Щоб дратувати твою матір?

— І для цього напевне теж. Але насправді щоб показати, що я не належу їй. — Його голос став тихішим. — Що моє життя — тільки моє.

Тепер замість гніву і образи мене заполонила раптова хвиля співчуття до нього, бо він теж був в'язнем цього золотого палацу і теж боровся за свободу. Навіть якщо його методи і були... сумнівними.

— А Ранія? — запитала я тихо. — Вона справді чекала п'ять років?

— Я ніколи не давав їй надії, — сказав він твердо, але з деяким відчутним дискомфортом. — Ніколи не обіцяв нічого. Ці плани... це були плани наших родин. Не мої і не її.

— Але вона щиро вірила.

— Це не моя провина. — Він відвернувся, подивився в темноту коридору. — Я не можу відповідати за чужі ілюзії.

Але я чула напругу в його голосі. Він теж відчував провину. Може й не визнавав, але відчував точно.

— Надобраніч, Альбо, — сказав він, не дивлячись на мене. — Завтра буде легше.

— Ти так думаєш?

— Ні, — сказав він чесно. — Але хотілося б вірити.

І пішов, його кроки відлунювали по мармуровій підлозі, поки не зникли за поворотом.

Я увійшла до своїх апартаментів — розкішних, порожніх, холодних, попри всю їхню красу. Пройшла до вікна, глянула на сад внизу. Басейн виблискував у нічних вогнях. Фонтан грав, розсипаючи краплі тисячами діамантів, що ловили місячне світло.

Десь у цьому маєтку Ранія сиділа у своїй кімнаті — з її ідеальним макіяжем, який, мабуть, зараз розтікався від сліз, з її дизайнерською абаєю, яку вона одягла сьогодні з надією, що Саїф нарешті побачить її.

Господи, п'ять років. Навіть уявити складно, як воно — чекати стільки, вірити, будувати своє життя навколо обіцянки, яку ніхто їй насправді не давав, але на яку всі натякали.

І я — чужинка, аутсайдер, дівчина з простої родини — прийшла і забрала це за два місяці. Навіть якщо це все брехня і через шість місяців я зникну, для Ранії біль був реальним. 

Я дивилася на своє відображення у великому вікні. Дівчина в лляній сукні, з розпущеним волоссям і з втомленими очима.

"Хто ти?" — прошепотіла я своєму відображенню. Дівчина, що продалася за двісті тисяч доларів? Дівчина, що розбиває чужі серця заради власного виживання? Чи може та хто, ввійшла в цей світ і вже почала заражатися вірусом холодності, розрахунку, брехні?

Відображення в вікні не відповідало. Але знало одне: сьогодні вночі, в цьому розкішному палаці, дві жінки не спали. Одна — в своїй кімнаті, плакала над втраченими мріями. Інша — біля вікна, дивилася на зірки і намагалася не думати про ціну, яку вже починала платити. Плата була значно вищою ніж гонорар у двісті тисяч, адже ця валюта — це чужий біль і власна невинність, яка зникала поступово в цьому золотому палаці.

Перший день закінчився. Ще сто сімдесят дев'ять залишилося.