7.1 Він запросив мене на каву

Альба 

Останнє слово прозвучало як звинувачення.

— А потім? — наполягав Юсуф. — Ти просто запросив її на побачення?

— Він запросив мене на каву, — відповіла я, дотримуючись сценарію. — Я спочатку відмовилася. Правила готелю — не спілкуватися з гостями особисто. Але він... наполягав.

— Наполягав, — повторила Лейла. — Мій син уміє бути... переконливим, коли хоче чогось.

Ранія взяла серветку, промокнула губи — жест був механічним, але я бачила, як вона нервує.

— Два місяці, — сказала Ранія тихо, більше для себе, ніж для інших. — Два місяці, і він вирішив одружитися. — Вона підняла погляд на Саїфа, і в її очах була сума болю та гніву. — Цікаво, що може статися за два місяці, чого не сталося за... скільки? Роки знайомства?

Повітря ставало все густішим.

Саїф дивився на Ранію холодно, без емоцій.

— Ранія, — його голос був тихим, але в ньому була сталь. — Це не стосується тебе.

— Не стосується? — вона усміхнулася, але це була усмішка людини, що намагається не заплакати. — Коли наші родини плекали плани... коли твоя мати і мій батько...

— Досить, — різко сказала Лейла, її погляд на Ранію був попереджувальним.

Але Ранія не зупинялася. Вона дивилася на мене, і весь біль, вся образа, які вона приховувала, вилилися в її наступні слова:

— Скажи мені, Альбо, — її голос тремтів ледь помітно. — Ти хоча б розумієш, який чоловік звернув на тебе увагу? Ти знаєш, скільки років я... — вона зупинилася, взяла себе в руки. — Ні, звісно, не знаєш. Як можеш знати? Ти тут два дні.

— Раніє, — голос Саїфа став жорсткішим. 

— Що? — вона повернулася до нього, сльози блищали в її очах, але не падали — навіть зараз вона зберігала контроль. — Ми багато років знайомі з тобою! Коли я відмовляла іншим чоловікам, бо вірила...

Вона зупинилася, усвідомивши, що сказала занадто багато.

Лейла втрутилася, її голос був холодним:

— Ранія, моя люба, ти певно втомилася. Може, краще підеш до своєї кімнати?

Ранія встала, її рухи були різкими, позбавленими звичної грації.

— Так, мабуть, краще, — сказала вона тихо. Подивилася на мене останній раз. — Насолоджуйся, поки можеш. Цей світ... він не для таких, як ти. Рано чи пізно ти це зрозумієш.

І вийшла, її абая шелестіла по підлозі. Шурхіт її одягу ніби забрав з собою всі звуки з їдальні.

Всі погляди знову сконцентрувалися на мені, а я сиділа, відчуваючи провину — незаслужену, нелогічну, але справжню. Виходить, я ж справді забрала щось у Ранії. Навіть якщо це щось ніколи не належало їй по праву.

— Вибачте, — нарешті сказала Лейла, але в її голосі не було і тіні жалю. — Ранія... емоційна. Вона виросла в нашій родині як дочка. Цілком природньо, що вона... прив'язана.

"Прив'язана" — такий делікатний спосіб сказати "закохана".

— Я розумію, — прошепотіла я.

— Розумієш? — Лейла підняла брову. — Справді? Ти розумієш, що означає розірвати плани, які плекалися роками? Образити родину, яка довіряла тобі? Зруйнувати надії молодої жінки, яка віддала свою молодість очікуванню?

— Мамо, — втрутився Саїф, його голос був небезпечно тихим. — Досить.

— Ні, не досить, — Лейла нахилилася вперед. — Ця дівчина має розуміти, в що втрутилась. Вона має знати, що її... поява... зруйнувала більше, ніж вона може собі уявити.

Я відчула в горлі величезний згусток гніву і провини.

— Я не просила про це, — сказала тихо, але твердо. — Я не знала про ваші плани. Про Ранію. Про... все це.

— Звісно, не знала, — холодно сказала Лейла. — Бо ти не з нашого світу. Ти не розумієш, як тут все працює. Тут шлюби не укладаються за два місяці через... що? Пристрасть? Хіть? — Вона вимовила останні слова з відразою.

— Любов, — Я подивилася їй в очі вперше з викликом. Мені набридла цяі гра і звинувачення, як і розлютила поведінка Саїфа, який поки стостерігав за цим всим наче це його не стосувалось.  — Ми кохаємо один одного.

Лейла усміхнулася — холодно, без гумору.

— Любов. — Вона повторила слово, ніби воно було чимось смішним і абсурдним. — Моя дитино, любов — це те, що ти відчуваєш до свого перукаря, коли він робить гарну зачіску. Шлюб — це альянс, бізнес і об'єднання родин, капіталів, майбутнього.

Слуга приніс основну страву — мансаф, традиційна йорданська страва — баранина в йогуртовому соусі на рисі з мигдалем. Все викладено на величезному блюді, що стояло в центрі столу.

— Мансаф, — оголосила Лейла. — Традиційна страва нашої родини. Рецепт передається з покоління в покоління. Від матері до дочки. — Вона зробила паузу, подивилася на мене. — Але, звісно, як ти могла це знати? У вас в Європі інші традиції. Інші... цінності.

Знову удар. Точковий і дуже болючий. Мені зараз неприховано натякнули, що я не розумію їхньої культури, їхніх традицій, їхнього способу життя. Що я назавжди залишусь чужинкою.