17. Фіктивна наречена для мільярдера

Мене дійсно дуже втомив цей проект. Та не тільки він, а й усі зміни, які відбулися в моєму житті останнім часом. Хоч переїзд до Андрія і не можна було назвати негативним моментом, все ж мені довелося перелаштувати свій режим, виробляти нові звички навіть в побуті… А тут ще всі ці “сюрпризи” від Макса…

Останнім часом я відчувала постійну втому, сонливість, але коли лягала до ліжка, то поспавши годину чи дві, прокидалася, і довго не могла заснути знову. А ще почалися проблеми з пам’яттю, певно, теж, як наслідок стресу. Бувало, що починала щось робити, тоді переключалася на нову справу, а про першу забувала… Або приходила до кімнати, щоб щось узяти, стояла і думала, що мені було потрібно, і не могла пригадати… Все це дуже напружувало мене, адже я любила, щоб все було чітко і правильно, і терпіти не могла роззявкуватих і неуважних людей. А тепер сама стала такою…

Ось і зараз я згадала, що Андрій просив перевірити пошту, бо там мають надіслати додаткові дані від партнерів, саме для цього проекту. Відкрила свою скриньку і знайшла потрібний файл. Інформація була досить об’ємною, щоб її опрацювати, треба було зосередитися. Тож я вирішила піти зробити собі кави. 

Нашу кавоварку вчора забрали на обслуговування, тож я вирішила піти до релакс-зони для звичайних співробітників. Вже був вечір, тож там не мало нікого бути. 

Але коли я підійшла до потрібного кабінету, то почула за дверима голоси. Хотіла одразу піти геть, бо підслуховувати — це не в моєму стилі, однак коли почула імʼя Андрія, то так і стала під дверима, не в змозі поворушитись.

—...Сам розумієш, Андрій з нею просто грається, — сказав Тимофій. 

Я одразу впізнала його голос, серце пропустило удар від почутого. 

Тихо, Віто, не факт, що вони про тебе… Може, я просто все не так зрозуміла.

— Але він зізнався при колегах. Не памʼятаю за Андрієм подібного, — не погодився його співбесідник. Здається, цей голос я теж раніше чула, але чомусь не могла одразу згадати, хто це.

— Повір, він хоче затягнути її в ліжко. Вона — його перше кохання, і вони розійшлись. Тепер він хоче її як трофей. А коли отримає — скоріш за все йому швидко набридне. Та навіть якщо й ні… Він зрозуміє, що така дівчина не пара йому. Хто вона, а хто він? Батьку, ти ж розумієш, що вона буде просто утриманкою… Андрій завжди прикидався хорошим хлопцем, але я точно знаю, який він всередині. І як тільки він отримає її, то втратить цікавість. Може, пройде тиждень, може — місяць, але кінець близько, раз він вже зізнався. Певно, це вона змусила. Інакше б не дала йому. 

У мене щоки запалали вогнем, серце закалатало в грудях. Треба було йти звідси, але я стояла, немов вкопана, і слухала…

— В будь-якому разі, такі попелюшки мають тихо сидіти деінде, ну і може бути коханками. Це їхній максимум, — продовжив Тимофій, поки його співбесідник мовчав. — А вона зазналась, захотіла більшого, захотіла похизуватись на фірмі, показати право власності. От тільки це він володіє нею, а не вона ним, цього вона не допетрала. 

Я подумала про те, що, хоч як вони грубо і несправедливо говорять про мене, але, мабуть, у чомусь мають рацію. Я не справляюся з роботою на такій посаді, не можу вчасно виконати навіть досить просте завдання… А наступні слова взагалі потрапили в моє болюче місце.

— Йому навіть довелось документи підробляти, щоб вона відчувала себе впевненішою, — Тимофій так і не замовкав. — Вона ж така дурна, нічого сама не може. Андрій тепер ще й проекти під неї клепає, сам все дороблює! Уяви собі… Ну, сподіваюсь, секс з нею того вартий…

Я відчула, що по моїх щоках біжать сльози. Невже тут усі таке про мене говорять? Пригадала як Таня перемовлялася з іншими колегами і дивилася на мене так зневажливо… А тут ще й Андріїв брат говорить про мене, як про якусь “дівчину за викликом”. Я не повинна була це терпіти, треба було увійти і сказати їм, що все чула, але натомість я тільки стояла і плакала…

***

Я повернулася до свого кабінету, без кави, але вже й не хотіла її, хотіла тільки забути ті образливі слова, які випадково підслухала. Але вони все крутилися в моїй голові і не давали зосередитися на роботі. Я сиділа, втупившись в колонки цифр на моніторі, і не могла зрозуміти, що з ними робити. Таке враження, що я забула все, а може, в мене вже просто “їде дах”? 

Стало страшно, і я ущипнула себе за руку просто для того, щоб не скотитися в панічну атаку. Біль трохи привів до тями, але працювати я все ще була не в змозі. Може, треба було піти до Андрія і сказати, що я захворіла або ще щось таке? Але мені було страшно, що коли я його побачу, то він підтвердить своїми діями чи словами ті факти, які я почула в підслуханій розмові…

Поки я сиділа в такому ступорі і думала про Андрія і його ставлення до мене, двері відчинилися, і він власною персоною з’явився на порозі.

— Віто, привіт, — він усміхнувся як ні в чому не бувало і підійшов до мене, точніше, зайшов мені за спину і поклав руки на мої плечі, а потім нахилився до вуха і прошепотів: — Я дуже сумував за тобою… 

Якби це відбулося зі мною ще кілька годин тому, я б, мабуть, відчула радість від того, що він сказав. Але зараз мої нерви були напружені, як струна, і я в усьому чула натяк на ті несправедливі звинувачення — що насправді йому від мене потрібно лише одне…

 — Андрію, — спитала я, відсторонюючись від нього. — Це ти зробив цю частину моєї роботи? Чи комусь доручив це зробити? Тобі здається, що я сама з нею не можу впоратися?