16. Може, в мене якісь проблеми з психікою?... Передчуття і впевненість.

Ця пропозиція схвилювала мене. Навіть дихання в грудях перехопило, я дивилася на нього і мовчала. І лише коли пауза надто затяглася, і я побачила на обличчі Андрія стурбованість, то спромоглася кивнути головою, а вже потім тихо сказала:

— Так, звичайно, я згодна…

— Я такий радий, — він взяв мене за руку однією рукою, а в іншій все ще тримав келих. — Давай випʼємо за нашу маленьку дату і за те, щоб таких дат у нас було ще багато-багато, — на цих словах він простягнув келих до мене.

Я обережно торкнулася до його келиха своїм і усміхнулася, пригубивши смачний напій.

 — Я така щаслива, — прошепотіла, дивлячись Андрію в очі. 

— Ти навіть не уявляєш, який щасливий я, — відповів він, теж відпиваючи вина. — Я, чесно кажучи, трохи переживав перед цією пропозицією. Але я дуже щасливий, що все йде саме так, як я і сподівався. Може, ми вже сьогодні заберемо твої речі з квартири?

 — Я не проти, — відповіла я.  — Можу зараз зібрати речі, а ти потім заїдеш за мною.

— Добре, я довезу тебе до будинку і потім заїду в супермаркет, — погодився він і одразу ж покликав офіціанта.

Андрій попросив рахунок, і вже за кілька хвилин розрахувався і ми вийшли з ресторану. Було видно, що він  дуже поспішав швидше приїхати додому зі мною.

 — Можеш зупинитися біля супермаркету, — сказала я, коли ми вже майже підʼїхали до мого будинку. — Бо там мабуть усі місця на парковці зайняті, не буде де поставити машину. 

— Але тобі буде важко нести речі, — стурбувався Андрій. 

— Коли я все спакую, я тобі зателефоную, і ти мені допоможеш, — запропонувала я. 

— Добре, так і зробимо, — погодився він, паркуючись біля супермаркету. — Тоді подзвониш. 

Я вийшла з автівки і попрямувала до свого будинку. Йти від супермаркету було близько, хвилин десять, але я вирішила ще скоротити дорогу, і пішла не по центральному в’їзду в двір, а повз гаражі. Тут, правда, було не дуже добре освітлення, але я знала цей двір, як свої п’ять пальців, та й якихось надзвичайних випадків не траплялося, район був досить благополучним. 

Звернувши на неосвітлену доріжку між гаражами, я  несподівано для себе відчула хвилювання. Знову повторилося те ж відчуття, що було в ресторані — неначе хтось дивиться мені вслід. Я знала. що тут нікого не було, але все одно мороз пішов по шкірі. Озирнулася — і мало не закричала. Позаду виднівся чоловічий силует, який швидко наближався. 

Світло від фар машини, що проїздила вулицею, на мить вихопило з темряви обличчя переслідувача, і я впізнала Макса. Я згадала випадок з машиною Андрія, і мені стало по-справжньому страшно.

Спершу пішла швидше, а потім, почувши кроки вже зовсім близько, побігла. Вискочивши з-за гаражів на освітлене подвір’я, побачила сусідку, яка гуляла з собакою. Вона здивовано поглянула на мене. 

 — Щось трапилось, Віто? 

 — Та ні, нічого, — я озирнулася. Між гаражами було темно і нічого не видно. Але кроки стихли. Мабуть, Макс повернувся назад. А може, його там і не було? Раптом це вже в мене якісь проблеми з психікою, і мені ввижається те, чого немає насправді? 

Обмінявшись із сусідкою ще кількома реченнями ні про що, швидко пішла до свого під’їзду. Мені було фізично погано. Серце сильно калатало в грудях, нудило, паморочилося в голові. Все-таки я дуже перелякалась. 

Але опинившись у своїй квартирі і замкнувшись на обидва замки, трохи заспокоїлася. Випила валер’янки та почала збирати речі…

***

— Ну, все повантажили, тепер додому, — з ентузіазмом сказав Андрій. — Віто, ти якась бліда, все в порядку? 

Виглядав таким щасливим, що я не захотіла псувати йому настрій своїми  страхами.

 — Щось голова болить, — я потерла скроні. — Але зараз вип’ю таблетку, і все мине.  

— Вдома заварю тобі травʼяного чаю, — запропонував Андрій, закриваючи багажник. — Що ж, сідаємо? Хочу якомога швидше опинитись вдома… 

Вдома він постарався організувати мені романтичну атмосферу, але я так і не змогла заспокоїтися, подумки поверталася до того випадку з Максом, а вночі довго не могла заснути, лежала й дивилася в темряву, слухаючи сонне дихання Андрія. Лише під ранок вдалося трохи задрімати..

АНДРІЙ

Я думав, що коли Віта переселиться до мене, то все стане якось краще, не знаю. Але всі ці два тижні Віта виглядала злегка напруженою і відстороненою. Я не знав, чим це викликано, але сподівався, що справа була не в наших стосунках.

Кожний ранок і вечір ми їхали на роботу і з роботи разом, ввечері зазвичай заїжджали кудись повечеряти, але Віта майже не усміхалась.

Врешті-решт я вирішив подивитись, що там в неї з проектом і сьогодні пішов до неї перед завершенням робочого дня. 

Підійшов до кабінету, постукав.

— Увійдіть, — сказала Віта, і я пройшов усередину, прикривши за собою двері.

Сів на стілець навпроти і зазирнув в очі:

— Виглядаєш втомленою, в тебе все в порядку? 

— Так… наче… — вона потерла чоло. — Сама не знаю, що зі мною. Неначе немає сил.