15. Все буде добре, бос не буде сваритись... Що скажеш, Віто?

Я тремтіла в його руках… Ніби сотні метеликів пурхали десь в районі живота, коли він притискав мене до себе і цілував. Як же він цілував мене… Тіло реагувало на ніжні поцілунки і дотики так, як ніколи раніше. 

Вже й не думалось про досягнення чи щось подібне, все, чого мені хотілось в цю хвилину, так це щоб він в жодному випадку не зупинявся… Мені хотілось, щоб наші поцілунки ніколи не закінчувались… 

Тож коли я відчула, що Андрій ось-ось відсторониться, я сама не дала йому зробити цього, обійнявши за плечі і ще міцніше притиснувшись до нього. 

Він точно не очікував подібного, однак сприйняв цей мій жест правильно і став трохи більш наполегливим, бо бачив, що я теж хочу цього. 

Поцілунок за поцілунком, дотик за дотиком, я плавилась в його руках і незчулась, як ми обидва залишились без верхнього одягу та взуття, після чого почали рухатись квартирою. Спочатку він провів мене передпокоєм, потім вітальнею, а вже за пару секунд ми опинились в спальні. 

Ще одна мить, і я опинилась на ліжку. В цей момент я розплющила очі і наші погляди зустрілись. Він ніби питав мене дозволу… Це було мило і приємно. 

Андрій дивився на мене так, що подих перехоплювало, губи пересихали, а по тілу почало розливатись тепло. З диким блиском в очах і розтріпаним волоссям він знов нагадав мені того студента-розбишаку, в якого я закохалась ще пару років тому. 

— Віто, я… 

— Поцілуй мене, — перебила я його і розтулила губи.

Не впізнавала свого голосу… А вже за мить відчула його губи на своїх. Він став сміливішим в поцілунках. Але тільки-тільки я підлаштувалась під новий ритм, як Андрій відірвався від моїх губ і майже одразу поцілував мою шию. Зграя мурах побігла всім тілом, а з моїх вуст зірвався перший стогін. 

Андрію, схоже, сподобалось те, що він почув, бо він продовжив з ентузіазмом цілувати шию, одночасно з цим погладжуючи мене по талії. Тремтіння посилювалось з кожним його дотиком… Мені здавалось, що я задихаюсь від усіх тих відчуттів, які мені дарували його руки і губи. 

Так, я згадала… В цю мить я згадала, що можна сходити з розуму від простих дотиків і поцілунків… Андрій вже робив це зі мною, нічого не змінилось, він так само як і раніше вміє розпалювати мене з півоберта… І мені хотілось. Дуже хотілось горіти разом із ним тут і зараз. І нехай весь інший світ зачекає…

*** 

Коли я розплющила очі і побачила, що лежу на ліжку сама, то мене одразу ж охопив страх. Серце забилось частіше, до горла підступив клубок, але майже одразу я почула, як двері до кімнати прочинились.

Я подивилась в напрямку дверей і побачила Андрія з якимось підносом з ніжками в руках. А ще… Одразу ж вловила аромат кави і смаженої яєшні. 

— О, ти вже прокинулась, — сказав він, підійшовши ближче. — Ану присядь.

— Що? — не зрозуміла я.

— Лежачи буде незручно снідати і каву пити, — Андрій мʼяко усміхнувся. 

Виглядав таким щасливим і домашнім, що на моєму обличчі одразу теж розквітла тепла усмішка. 

Я припіднялась на ліктях і зайняла сидяче положення. Тоді Андрій поставив спеціальний столик прямо в районі моїх колін.

Тут були кава, омлет, пару шматочків бекону і трохи зелені. В цю мить я відчула себе найщасливішою на землі…

***

— Андрію, через тебе… Ми запізнимось на роботу! — сказала я злегка знервовано, коли ми вже їхали в ліфті.

— Все буде добре, бос не буде сваритись, — задоволено відповів Андрій.

Ліфт зупинився і ми вийшли на паркінг. 

— Але…

— Чутки нам теж не загрожують, ми ж офіційно зустрічаємось, — продовжив він. — Та й взагалі, якщо будемо їхати швидко — ніхто не запізниться. 

Саме в цю мить ми зайшли за кут і побачили машину. Я широко розплющила очі і  відкрила рота, який одразу ж затулиларуками. Колеса, корпус, скло… Що трапилось? 

— Якого біса?... — вирвалось у Андрія. 

Я вирішила підійти ближче, але Андрій взяв мене за запʼясток. 

— Не підходь туди. Зараз викличемо поліцію… Хто б це не був, він прорахувався. Тут всюди камери…

АНДРІЙ

Після того випадку з машиною я довгий час був як на голках. Поліція так і не знайшла жодного доказу, бо камери було заздалегідь вимкнено. Тобто, хоч цей акт вандалізму і міг здатись спонтанним проявом емоцій, насправді той, хто це зробив, непогано підготував все, щоб замести сліди.

Я підозрював, що руку до цього міг прикласти Максим, однак Віта чомусь вперлась, що це неможливо. 

Я врешті-решт вирішив не сперечатись і просто жити далі, сподіваючись, що більше нічого подібного все ж не станеться. 

Ми з Вітою практично зʼїхались, хоч і без офіційного переїзду. В моїй квартирі вже було багато її речей, ми майже завжди ночували разом. Я хотів запросити її жити в мене, але переживав, що такий жест всього за два тижні може її відштовхнути. Тому вирішив почекати ще трохи і запропонувати це на нашу першу дату — місяць, як ми будемо разом. 

За роботою ця дата настала дуже швидко.