14. Віта. Ділитись тим, що всередині. Побачення і передчуття.

Ми вже під’їжджали до ресторану, коли в моїй сумочці  озвався телефон. Спершу думала не відповідати. Зрештою, кому я можу бути потрібна? Якщо хтось із колег — то розмова почекає до завтра. Сестра? Мені не хотілося з нею розмовляти взагалі. Макс? Із ним тим паче. 

Але все ж я взяла мобільний і поглянула на екран. Дзвонила мама. Це було досить незвично, адже зазвичай я першою набирала її. Це був як свого роду ритуал — перед тим, як лягти спати, я питала її про її самопочуття і вислуховувала всі наріканя на лікарню і те, як їй хочеться додому. 

Інколи те все мене неабияк виснажувало, але тоді я згадувала,  як сама в дитинстві часто хворіла, і кілька разів потрапляла в лікарню — сама, без батьків. Мамі тільки дозволяли приходити провідувати мене.  Я була домашньою дитиною, і  важко переносила нову обстановку, чужих людей навколо, неприємні процедури. Тож мама щоранку перед роботою і щовечора після роботи приїздила до лікарні, добираючись через усе місто, привозила мені домашні страви, закутані в рушничок, щоб не охололи. 

Так, вона часто сварила і критикувала мене, ставила у приклад мою сестру, але все ж турбувалася про мене, бо якби не любила — то не їхала б двічі на день і не везла ці судочки і каструльки. Я ж могла їй віддячити зараз своєю допомогою, це було цілком логічно. І хоч образа на несправедливість життя, на те, що сестра виросла такою егоїсткою і дбає  лише про себе, не покидала мене, я старалася загнати її в дальній кут своєї свідомості і зосередитися на тому, що рано чи пізно кожен отримає по заслугах.

 — Мамо, ти як? — схвильовано запитала, піднісши телефон до вуха. 

— Добре, — я полегшено видихнула, отже її дзвінок не пов’язаний з погіршенням стану чи ще якимись проблемами. 

 — Може, тобі щось потрібно? — якби не зовсім підходящий час, я б залюбки поговорила з нею довше, але Андрій чекав, і мені було незручно. 

 — Доню, я тут прочитала в інтернеті про одні дуже хороші ліки, вони натуральні, на рослинній основі, тут їх якийсь професор рекламував… ну я й замовила їх. 

 — Мамо, ти ж маєш пити ліки, які тобі призначили в лікарні, навіщо ти замовляєш ще щось? 

 — Цей лікар мені не подобається,  а от той професор з інтернету…

 — Мамо, ну ти як маленька… Може, то й не професор, а якийсь шарлатан… Скільки коштують ті ліки, які ти замовила? 

Коли вона назвала суму, в мене забракло слів. Це була половина моєї місячної зарплати. 

 — Мамо, це дуже дорого, — сказала я. — Давай скасуємо замовлення.

 — Тобі шкода для мене грошей? — ображено спитала вона. — Я так і знала…

 — Добре, тоді хай  ці ліки оплатить сестра, якщо вони так тобі потрібні. Я вчора  залишила в лікарні всі гроші, які в мене були. Тепер треба чекати зарплатні…

 — Але в неї немає грошей, ти ж знаєш, яка в неї ситуація, — пробубоніла мама. 

 — Яка ситуація? Купила собі нову автівку? — я розлютилася не на жарт. — Між іншим, я досі їжджу на маршрутці, і не померла. 

 — А ти, замість того, щоб порадіти, заздриш їй, — сказала мама. — Як не соромно, вона твоя єдина близька людина! 

 Тут мій погляд упав на Андрія, і я зрозуміла, що надто підпала під вплив емоцій і  сказала багато такого, про що варто було б промовчати…

 — Вибач, я зараз зайнята, — сказала я. — Давай я увечері, десь о дев’ятій, наберу тебе, і ми вирішимо, що з цим робити. 

 — Добре, — сухо сказала мама і поклала слухавку.

 Образилася.

Я винувато глянула на Андрія:

 — Вибач, будь ласка. Ти знаєш, хворі батьки — вони як діти…

 — Та нічого, — він усміхнувся. — Тобі треба гроші? Не вистачає на ліки? Скажи, скільки потрібно, я заплачу…

 — Та все вистачає, — я махнула рукою. — Я вчора купила все, що рекомендував лікар. А це вже вона зайнялася самодіяльністю, знайшла в інтернеті якогось професора, що продає фуфломіцин за захмарними цінами. Треба якось її переконати скасувати те замовлення. Може знайду склад цих ліків, відгуки про них, або ж якщо цей професор дійсно шарлатан, то треба пошукати про нього інфу і показати їй. Але всім цим займуся після вечері. Не хочу псувати тобі настрій своїми проблемами. 

 — Віто, — він узяв мене за руку і суворо глянув мені в очі. — Запам’ятай: твої проблеми — відтепер і мої проблеми. І ти зовсім не псуєш мені настрій, розповідаючи про них. Навпаки, я відчуваю невдоволення, якщо ти щось приховуєш. Будь ласка,дозволь мені допомогти тобі. Може,мені самому поговорити з твоєю мамою? Давай разом з’їздимо до лікарні, і ти нас познайомиш.

 — Не знаю, — я зітхнула. — Вона, як дізнається, що ти багатий, почне ще більше вимагати від мене… Мені не те, що шкода, адже вона моя мама. Просто всі ці розмови про гроші так набридли. Коли людина зациклюється на матеріальному і забуває про все інше, це сумно…

 — Так, я згоден з тобою, — Андрій виглядав замисленим, неначе згадав щось своє, а я подумала, що так мало знаю про нього, його сім’ю… Треба буде попросити, щоб він більше розказав про своїх близьких. Адже  якщо ми дійсно зустрічаємося, між нами не повинно бути секретів…

АНДРІЙ

В ресторані китайської кухні, коли нам подали меню, я здивувався великій кількості незнайомих назв. Вирішив довірити обирання страв професіоналу, а саме Віті. Вона обрала для нас пельмені гьодза і салати, але офіціант ще до того, як приніс замовлення, поставив перед нами ще й купу закусок.