13. Ти ж дозволиш мені обіймати тебе?.. І ще дещо новеньке...

Коли ми приїхали до Андрія, я трохи хвилювалася. Розуміла, що це дещо смішно, адже мені вже далеко не шістнадцять років, і все ж я почувалася не в своїй тарілці. Був навіть такий момент, коли я хотіла відмовитися від того, щоб зайти до нього. Але я подумала, що це образить його, а він так завжди турбувався про мене, це було дуже зворушливо…

 От і сьогодні Андрій не дав мені нічого робити, хоча я й сказала, що можу допомогти йому накрити на стіл. Але він наполіг, що на правах господаря хоче подбати про мене сам. Тому я сиділа у вітальні, клацала пультом телевізора, шукаючи щось цікаве, що могло б бути фоном для нашої романтичної вечері, а він щось там чаклував на кухні…

Зрештою, хвилин за пʼятнадцять, він все ж повернувся до вітальні. З собою ніс два келихи вина і якусь нарізку мʼяса та сиру. Поставив це все на кавовий столик переді мною і присів поруч, приобіймаючи мене за плечі:

— Я сумував за тобою… Вже звик, що ти весь час поруч, — прошепотів він мені на вухо, торкаючись губами шкіри. 

Від цього дотику в мене немов жаром сипнуло по шкірі, я відчула, що червонію. Але постаралася відповісти спокійним тоном:

 — Я думала, що ти в неділю будеш проводити час з сім’єю, зрештою ти казав, що завжди так робиш…

— Це правда, зазвичай я вечеряю у батьків, але зараз в мене є дехто набагато ближчий за них, Віто, — продовжив шепотіти він. — Я дуже хочу, щоб ми були разом якомога більше… Не думав, що можна так сильно засумувати за людиною за один день… 

 — Мені дуже приємно це чути, — так само тихо промовила я. 

— Кохаю тебе, — сказав Андрій, зазирнувши мені в очі. — Дякую, що ти в мене є, Віто…

 — Я досі не вірю, що це правда… Ми занадто різні люди,можна сказати, з інших світів… І що ми зустрілися перший раз, а потім і вдруге, випадково… Це було якось фантастично. Іноді мені здається, що я сплю, і мені все це сниться. А потім прокинуся й буду знову жити звичайним, нудним життям…

— Все це правда, — серйозно відповів Андрій. — А те, що ми різні люди, це й добре. Я хочу розгадувати тебе, Віто. І це не сон. Я дуже щасливий, що ти поруч, — він переплів наші пальці і подався вперед, до моїх губ. 

Поряд із ним я почувалася, немов на американських гірках. Емоційні гойдалки то підносили мене високо, аж до неба, то я ніби з завмиранням серця летіла вниз, а його поцілунки і ніжні дотики змушували тремтіти, і хотілося, щоб ця мить ніколи не закінчувалася…

Але потім я відчула, що маю зупинитися.

 Я злегка відсторонилася, не випускаючи, втім. його долоні зі своєї. 

— Вибач, — прошепотіла. — Я, мабуть, якась надто дурна і старомодна, але мені страшно…

— Все добре, кохана, — він поцілував мої долоні. — Але зі своїх обіймів вночі я тебе все одно не випущу, — він усміхнувся. — Ти ж дозволиш мені обіймати тебе сьогодні?

 — Так, — сказала я, і вирішила розрядити занадто сентиментальну атмосферу жартом. — Я сподіваюся, ти не дуже сильно хропиш? 

— Бог його знає, — засміявся Андрій. — Давно не спав з кимось в одному ліжку… Сама скажеш завтра.

 — Добре, скажу, — я усміхнулася. — А я можу уві сні розмовляти. Дівчата — сусідки по гуртожитку часто мені розповідали про те, що я говорила, а я цього зовсім не пам’ятала… 

— Значить, буду не спати і прислуховуватись. Цікаво, про що ти говоритимеш сьогодні,  якщо говоритимеш…

 — Ні, краще спи, бо завтра в тебе напружений робочий день, має бути нарада, а потім зустріч з іноземними партнерами, ще заснеш у своєму директорському кріслі, — коли ми говорили в такому веселому ключі, я вже не почувалася настільки зніченою, як тоді, коли Андрій серйозно зізнавався у своїх почуттях…

— Добре, мила, — він чмокнув мене в щоку. — Ходімо спати. Завтра буде новий день, і я дуже радий, що зустріну його з тобою… 

***

Перша половина дня пройшла як звичайно, порівняно з фантастичним вечором вчора… Тільки згадувала цей вечір, по шкірі йшли мурахи, а щоки заливалися румʼянцем, але треба було спускатись з небес на землю і повертатись до роботи... Оскільки це був понеділок, Андрій проводив традиційну нараду для керівників відділів, на якій обговорювали плани на тиждень. Нарада проходила без будь-яких несподіванок, хіба що я помітила, що Таня, яка не сиділа з усіма за столом, а час від часу заходила до шефа з приймальні з різними документами на підпис, занадто уважно поглядала в мій бік. Не скажу, що це надто напружувало мене, і все ж було трохи неприємно. 

Але зовсім швидко питання, які ми обговорювали на нараді, так захопили мене, що я просто перестала звертати увагу на секретарку.  А коли нарада підходила до кінця, Андрій сказав, що чекатиме всіх колег у їдальні під час обідньої перерви, бо хоче зробити важливе оголошення.

Я раптом збагнула, що саме він хоче сказати. Вже й сама не рада була, що підняла вчора цю тему… Благально поглянула на нього, намагаючись жестами показати, що я передумала, не треба нікому нічого говорити…

Він тільки усміхнувся і несподівано взяв мене за руку. Серце забилось швидше, а потім він заговорив до колег… 

АНДРІЙ

— Прошу хвилинку вашої уваги, — звернувся я до підлеглих, тримаючи Віту за руку. — Хочу вам повідомити, що відсьогодні ми з Вітою Валеріївною починаємо офіційно зустрічатись. Але це в жодному разі не вплине на нашу роботу. Кожен займатиметься своїми справами, як воно й має бути. Сподіваємось на ваше розуміння, — я обвів поглядом колектив.