12. Проблема не ходить одна...

— Вибач, Андрію, — мабуть, мені треба було погодитися, але я не наважувалася це зробити. — Маю завтра поїхати до мами в лікарню, а для цього ще треба попрати її речі, які вона віддала мені раніше, щоб привезти вже чисте. Тому краще я цей вечір проведу вдома, а до тебе завітаю в якийсь інший день. 

 — Так, звичайно, — кивнув він. — Але будь обережна, замкни двері і не впускай нікого…

 — Ти даремно так накручуєш себе через Макса, — я поклала свою долоню на його. — Він же не маніяк якийсь. Так, у нього своєрідний характер, іноді він може дратувати, але  в нього й багато хороших рис. Зрештою, я просто більше не бачитимусь із ним наодинці, тільки й усього. 

 — Отже, все-таки, якісь проблеми у вас є…Якщо ти не говориш прямо, але виглядаєш засмученою…

 — Просто я завжди бачила в ньому хорошого друга, а тут щось його перемкнуло… Це неприємно, я звикла все завжди тримати на контролі, і мене нервує, коли щось іде не так…

 — Ну, тут ми з тобою схожі, — сказав Андрій. — Але життя — штука непередбачувана… Ну, нічого, провідаєш маму, а потім які в тебе плани? Може поїдемо десь у гарне, мальовниче місце, до води, або в парк? Влаштуємо пікнік? 

 — Це гарна ідея, — я була рада, що він нарешті відволікся від думок про Макса. — Заодно ніхто не заважатиме нам обговорити як іде написання тієї книги… ну, про твого тезку — мільярдера, з двома будинками…

 — Ти невиправна, — він нахилився і поцілував мене. 

 — Чому? — спитала я, коли наші губи розімкнулися. 

 — Ну хто ще під час романтичного побачення планує говорити про роботу? 

 — Я така, — відповіла знизавши плечима. — Пора б уже тобі звикнути…

 — Ну добре, я тільки пожартував, і не хотів тебе образити. Тоді до завтра? Коли звільнишся, набереш мене…

 — Звичайно, — кивнула я і пішла до свого під’їзду. Вже на порозі обернулася і побачила, що Андрій так і стоїть поряд з машиною, дивлячись мені в слід. 

Помахала йому рукою, і тільки тоді увійшла до будинку й причинила за собою двері… Завтра мав бути насичений подіями вихідний, тож треба було раніше лягти спати…

***

 Але прання, кухонні клопоти ( бо для себе я зазвичай не готувала чогось особливого, але маму хотілося порадувати домашніми стравами) — усе це затяглося далеко за північ, і вранці я прокинулася невиспана. 

Швидко попрасувала мамин одяг та постільну білизну, розігріла їжу, склала в лоточки і пішла до стоянки таксі. Вирішила не чекати маршрутку, бо тоді поїздка могла затягнутися, а я хотіла довезти обід теплим. 

Доїхала до лікарні швидко. Коли таксі заїхало на стоянку, я дістала гаманець і розплатилася з водієм. Вже зібралася виходити, як побачила, що з дверей лікарні вийшла знайома постать. Це була моя сестра. Вона попрямувала до нового сріблястого авто, припаркованого неподалік від того місця, де зупинилося моє таксі. 

Я думала, що може це хтось із знайомих її підвіз. Але сестра швидким жестом дістала з сумочки ключі, натиснула на брелок — і, відчинивши дверцята, сіла на водійське сидіння. За мить загудів двигун, і машина стрімко рушила з місця. 

 — Перепрошую, ви ще щось хотіли? — водій таксі здивовано дивився на мене. 

Ну так, дивна пасажирка: приїхала до місця призначення, розплатилася, і продовжує сидіти в авто. 

 — Вибачте, вже виходжу, — я підхопила свої пакунки і залишила салон. — Гарного вам дня!

 — І вам гарного дня! — приязно відгукнувся водій. 

Але, чесно кажучи, день був не дуже гарним. Згадка про вчорашню поведінку Макса дещо напружувала. А тут ще в коридорі мене зустрів лікар, який лікував маму, і дав список ліків, що їх необхідно було купити. Я вже приблизно знала ціни на препарати, бо купувала їх раніше. Але мене напружило, що він не запропонував сьогодні придбати ліки сестрі. Чому одна я маю оплачувати мамине лікування? 

 — А ви бачили сьогодні мою сестру? — спитала я з погано прихованою досадою. 

 — Так, тільки що вона заходила до мене, питала, як самопочуття вашої мами. Я запропонував їй придбати ліки, але вона сказала, що не має зараз коштів. Втім, якщо у вас теж немає такої можливості, я напишу дешевші аналоги, можливо. не такі ефективні…

 — Ні, не треба, — відмовилася я. — Хай будуть ефективні препарати. Я все куплю. 

 — Чудово, — він широко усміхнувся. — Вашій мамі вже трохи краще, лікування приносить свої результати. Головне — не зупинятися…

 — Дякую, — сказала я.  — Зробимо все, щоб вона одужала! 

Але коли я вийшла за двері ординаторської, усмішка зникла з мого обличчя. Я сказала “зробимо”, але по факту мала тягнути на собі все сама… А мама ще тишком нишком передаватиме свою пенсію сестрі, бо в неї діти… Мені це так набридло, але що я могла зробити? 

Хіба що працювати ще більше і вірити, що незабаром мама повністю одужає…

АНДРІЙ

Сьогодні у Віти був вихідний день і вона, схоже, мала якісь свої справи, бо коли я відправив їй повідомлення, вона його навіть не прочитала… Я ж вирішив як і завжди просто зосередитись на роботі. У нас мав готуватись проект, в якому двоє наших авторів будуть писати про життя одного дуже багатого і впливого бізнесмена, треба було все підготувати.