11. Зустріч в ресторані і пропозиція заночувати не вдома.

Лежачи в ліжку, я довго не могла заснути, увесь час прокручувала перед очима події сьогоднішнього вечора. В голову почали закрадатися сумніви, чи все я роблю правильно, чи не занадто форсую події, здаючись під натиском Андрія. Адже недарма кажуть: “Обпікшись на молоці, студиш на воду”. Раз переживши гірке розчарування, вже не можеш цього забути. І навіть у такі радісні та безтурботні хвилини як сьогодні, десь на обрії свідомості як невелика хмаринка на безхмарному небі , не дає спокою думка: а чи не занадто все ідеально у цих стосунках, чи немає в них якогось підвоху.

Якби я читала книгу чи дивилася фільм, і там побачила схожу на мою історію, то відразу б виникла підозра, що з героями щось може трапитися. Адже не може бути, щоб усе було так добре. Я пам’ятала Андрія зі студентських років — він був досить примхливим, непостійним і непередбачуваним, вважав, що все в житті йому дозволено. А тепер я бачу перед собою ніби зовсім іншу людину. Що це: роки змінили його, зробили більшим емпатом, навчили розуміти почуття оточуючих? А раптом це всього лиш гра, красива маска, за якою ховається справжнє обличчя, і я зовсім не знаю, яке воно насправді…

Я заснула нарешті, ближче до другої ночі, а то все крутилася, але й коли сон зморив мене, в голові, певно, крутилися одні й ті ж думки, бо те, що я бачила в сновидіннях, було схоже на заплутаний кінофільм-бойовик, де я кудись бігла,  від когось втікала, перестрибувала з даху на дах, ризикуючи будь-якої миті зірватися і полетіти вниз… А в кінці цієї виснажливої гонитви раптом опинилася посеред бурхливої річки, в якій я не діставала ногами дна, і ревуча вода несла мене в невідомому напрямку, а мені залишалося лише докладати всіх зусиль, щоб втриматись на поверхні…

Будильник, різко продзвенівши, вирвав мене  із неприємного сновидіння, і я з полегшенням розплющила очі, констатувавши, що знаходжусь у своїй кімнаті і нічого лихого зі мною не сталося. 

Але, незважаючи на те, що я сказала собі: “Це лише сон, який нічого не означає”, увесь день у мене був пригнічений настрій, я не могла сконцентруватися на роботі, і допустилася кількох помилок, одну з яких знайшла сама, а на другу мені вказав Андрій. Звісно, він не лаяв і не критикував мене, але я все одно переживала неприємні емоції. Тож і на зустріч з Максом мені йти не було особливого бажання. 

Я подумала, що день, який почався не надто добре, навряд чи принесе далі якийсь позитив. Скоріше, зустріч із давнім другом може принести якісь неприємні сюрпризи. Що він там говорив про подарунок, який мені привіз? Я не любила несподіванок, про які не говорять одразу, а загадково попереджують: “Ну, скоро побачиш ( чи дізнаєшся)” Таке дратувало мене, і я подумала, що хай би ця зустріч минула скоріше, і цей день нарешті добіг кінця. 

Але ж Макс не був винен у тому, що в мене поганий настрій через якісь нехороші передчуття! Тому я постаралася зробити все, щоб перед зустріччю виглядати максимально спокійною, такою як завжди. 

Ми зустрілися в тому ресторані, в якому домовлялися напередодні. Хоч Андрій хотів мене відвезти на зустріч, але я сказала, що поїду на таксі, а він уже мене забере ввечері. 

Він не дуже зрадів, проте погодився.

 — Зателефонуєш мені і скажеш, коли приїздити за тобою.

 — Добре, — я поцілувала його в щоку. — Не хвилюйся, я впевнена, що це буде недовго.

***

Макс, здавалося, зовсім не змінився з того часу, як ми не бачились. 

 — Ти чудово виглядаєш! — з ентузіазмом вигукнув він, обіймаючи мене. — Добре, що тепер зможемо частіше бачитися. Я вирішив залишитися в Україні!

 — Мабуть, твій батько дуже радий? — усміхнулася я. 

 — Так, звісно, вже будує грандіозні плани про те, як поїде жити десь на острови, передавши мені управління сімейним бізнесом!

 — Думаю, ти не в особливому захваті від цієї перспективи? 

 — А куди мені подітися? Колись так і буде, але ще не зараз! Я сказав, що маю досконально в усьому розібратися… ну, буду тягнути час і розбиратися якомога довше. А тим часом, як у тій притчі про Ходжу Насреддіна, “або падишах помре, або віслюк”...

 — Сподіваюся, це ти в переносному значенні говориш? 

 — Та так, — він засміявся, — Не бажаю смерті батькові. а собі тим паче. Хай керує ще років двадцять, а я буду його першим заступником…

До нас підійшла офіціантка, і Макс запитав мене, що я буду замовляти. Я сказала, що на його вибір, бо в думках у мене було тільки швидше  відбути цю зустріч і поїхати додому. 

Коли нам принесли замовлення, я запитала, який же подарунок він мав мені передати. 

 — О,  я його забув вдома, — усміхнувся він, наливаючи вино. — Так швидко збирався… Може, після вечері поїдемо до мене, і я тобі його віддам?

 — На жаль, я не зможу… — коли я вже це сказала, то подумала, що, певно “на жаль” тут було зайвим, бо Макс сприйняв це не просто як ввічливий зворот, а як ознаку того, що я дійсно шкодую, що не можу поїхати до нього додому. 

 — Нічого, можна завтра знову зустрітися, — він підняв свій келих і чокнувся зі мною. — Давай вип’ємо за нас, Віточко! 

Я відчувала, що все стрімко йде зовсім в інший бік, не так, як я собі планувала. Але все ще не наважувалася прямо “відшити” його, бо боялася, що він образиться. Свого часу в Англії, коли я тільки приїхала туди і нікого не знала, він був єдиним моїм земляком в університеті і завжди виручав, розповідав про місцеві звичаї і допомагав розрулювати складні ситуації. Але тоді наші стосунки не виходили за рамки дружніх, чому ж зараз він узяв в розмові зовсім інший, інтимніший тон?