10. Розглядаючи зорі і не тільки. Одні почуття на двох.

— Колись, як я ще вчилася в школі, нас водили на екскурсію в обсерваторію, — сказала я. — Але тоді всі хотіли подивитися в телескоп, влаштували таку тисняву, що я не стала підходити. Зрештою, який інтерес робити щось поспіхом, коли ти не зможеш оцінити видовище, бо ззаду тебе стоятиме черга нетерплячих… Тому я так і не подивилася на зорі..

 — Я згоден з тобою, теж не люблю метушні і багатолюддя, — Андрій щось там налаштовував у телескопі, а потім озирнувся і поманив мене рукою. — Тепер ти зможеш насолодитися видовищем в повній мірі.

Я зробила крок вперед, відчуваючи, як серце завмирає в передчутті якогось нового, незвичайного досвіду. Зазирнула в телескоп і аж здригнулася від несподіванки.

 — Я не знала, що Місяць такий величезний!

Здавалося, варто мені простягнути руку — і я до нього доторкнуся. Розуміла, що це лише оптична ілюзія, але від цього відчуття захоплення нікуди не зникало. 

Небо ніби ожило, заповнилося світлячками вогників, які миготіли, пульсували, кожен у своєму ритмі. Якоїсь миті мені здалося, що я не стою на місці, а лечу у темному просторі… ну, певною мірою, так і було насправді, адже всі ми, жителі Землі безперервно рухалися в космосі разом із нашою планетою, з усіма нашими будинками, морями і річками, містами і селами… і я подумала, наскільки крихітною є наша Земля в порівнянні з безкрайнім Всесвітом. Скільки таких планет кружляє навколо кожної зірки, скільки зірок знаходиться у нашій галактиці, та в інших галактиках, які не видно навіть у телескоп, настільки далекі вони від Землі…

 — Подобається? — тихо запитав Андрій, поклавши руку мені на плече. 

Я повернула голову і поглянула на нього:

 — Знаєш, я зараз пригадала, що в дитинстві любила читати різні енциклопедії, і от мені подарували на день народження книгу про космос, яку я “проковтнула” буквально за один день. Після того я багато думала про Всесвіт, уявляла собі його будову, і  одного дня прямо фізично відчула, яка я маленька піщинка порівняно з космосом. Це було таке незвичне відчуття, неначе я пригадала те, що давно знала… І потім я могла знову час від часу вводити себе в той стан, схожий на медитацію, чи що, коли все зникало, все було не суттєвим… Мабуть, тобі нецікаві ці мої рефлексії, вибач…

 — Зовсім навпаки, — серйозно промовив Андрій. — Бо я також не раз замислювався над цим і відчував щось подібне. Наприклад, мене дуже вразила інформація, що навіть найближча до нас галактика, Туманність Андромеди — знаходиться на відстані двох з половиною  мільйонів світлових років від Землі. І коли ми дивимося на зорі, то бачимо їх такими, якими вони були два з половиною мільйони років тому, ще до виникнення людської цивілізації. А які вони зараз — ніхто не знає, хіба вчені винайдуть можливість рухатися швидше від швидкості світла…

 — Трохи сумно, що я вже давно не читала нічого про космос, і не думала про зорі так, як у дитинстві, — сказала я. — Якось робота, повсякденні проблеми витіснили все з голови. Ми взагалі з кожним днем живемо все в швидшому темпі і не маємо часу просто зупинитися, підняти голову і поглянути в небо… Дякую тобі за таку можливість пригадати минуле…

 — Мені здається, ти засмутилась, — він обійняв мене за плечі.

 — Ні, я просто подумала, що в дитинстві і юності було так добре, якось безтурботно чи що… Був час для роздумів, для читання книг… А зараз з ранку до ночі біжиш, біжиш, плануєш сотні справ, гортаєш соцмережі, дивишся, що інші люди встигають ще більше, і сам прискорюєшся… А потім помічаєш, що ніби вчора була зима, а сьогодні вже настало літо… Сьогодні весна, а завтра вже листя облітає… І стає страшно, що так життя мине в цій гонці за успіхом, а  ми так і не дізнаємося, для чого прийшли на цей світ…

 — Я точно знаю, що ми з тобою прийшли сюди, щоб зустрітися, — впевнено сказав Андрій. — І зробити одне одного щасливими. Я обіцяю тобі, що відсьогодні ми будемо постійно робити щось для того, щоб відчути всю повноту життя. Не тільки робота має бути в центрі уваги. Ми будемо ходити на концерти, в кіно, просто відпочивати так, як сьогодні. Їздити до різних країн, дивитися, як там живуть люди. Просто вибиратися на природу, щоб помилуватися квітами чи осіннім листям… Я б хотів, щоб ти раділа кожній хвилині свого нинішнього  життя, а не шкодувала за тим, що минуло…

 — Добре, я не буду шкодувати, — усміхнулась я. 

 — А для початку я хочу купити телескоп, — сказав Андрій. — Будемо час від часу підніматися на дах будинку і дивитися на зорі. Як тобі ця ідея? 

 — Мені подобається, — і тут же я додала, — якщо звісно, він коштує не всі гроші світу…

 — Ні, звичайно. Але для того, щоб ти була щаслива, я б не пошкодував всього, що маю, і навіть трохи більше…

Замість відповіді я стиснула його руку, вона була така тепла, незважаючи на прохолоду, яка панувала на даху.

 — Я думаю, — сказала я, — що можу почуватися щасливою навіть без телескопа. Просто тому, що ти поруч зі мною…

АНДРІЙ

— Я відчуваю те ж саме, — відповів я і чмокнув її в губи. — Щасливий, що ми нарешті знов разом.

Віта усміхнулась і пригорнулась до мене, а я обійняв її.  Був готовий простояти так хоч вічно, але подув холодний вітерець, а потім до нас на дах зайшла дівчинка, яка все облаштовувала:

— Добрий вечір ще раз, — привіталась вона. — Ми вже маємо прибирати і зачиняти дах. Сподіваємось, вам все сподобалось?