9. Хвилююче зізнання і пропозиція

Досі я подібні сцени бачила тільки в кіно. Та й то, не сказати, щоб я надто захоплювалася романтичними мелодрами, як це робили мої подруги. Одна з них, наприклад, на всі свята вимагала від свого хлопця велечезних букетів троянд, з якими потім селфилася й викладала фотки в Інстаграм. У неї вся сторінка рясніла тими букетами. Іншій подрузі її обранець співав серенади під вікном, освідчувався публічно в коханні, знімаючи це на камеру, а потім викладаючи в інтернет. Мене така публічність і “показуха” дещо напружували, але я просто казала дівчатам, що очікували від мене якихось бурхливих емоцій: “О, знаєте, це чудово, але я, мабуть, не романтик”.

І все ж, хоч зовнішній антураж для мене не був настільки важливим, я оцінила турботу з боку Андрія, те, що він  не гнався за якимись зовнішніми ефектами, а хотів, щоб нам було зручно і комфортно. 

 — Дякую, це дуже крута ідея, — сказала я, усміхаючись.

 — Я наважився вибрати фільм сам, бо пам’ятав, що тобі подобалося раніше…

 — Навіть не думала, що ти досі все пам’ятаєш, — я почувалася трохи збентеженою. Переконала себе в тому, що для нього наші попередні стосунки були лише грою, розвагою, про яку він забув, варто було мені зникнути з його поля зору.

 — Для мене важливе все, пов’язане з тобою, — сказав Андрій. — Вип’ємо трохи вина? 

 — Добре, — я подивилася на вечірній краєвид, який заворожував миготінням вогнів великого міста. — Ще ніколи не була вночі на даху, так цікаво…

 — А коли зовсім стемніє, будемо дивитися на зорі, — він простягнув мені келих з вином. — Мабуть, це необхідно нам обом — трохи відволіктися від повсякденності, від усіх цих робочих клопотів. Як-то кажуть, перезавантажити голову. 

 — Андрію, — я відпила трохи вина і подивилася на нього. — Можна тебе щось запитати? Тільки пообіцяй, що не образишся…

 — Обіцяю, — він підняв руку у жесті жартівливої клятви. — Однак, якщо питання буде надто відвертим…

 — Ні, точно не таке… Скажи, навіщо ти взяв мене на роботу? 

 — Ти вже ж наче про таке питала, — замислено потер підборіддя він. — Чи ні? 

 — Питала, але ти тоді так нічого конкретного й не відповів…

 — Взяв, бо ти професіонал у своїй справі, працьовита і відповідальна людина, — сказав Андрій. — Ну і тому, що ти мені подобаєшся…

 — А може, це, останнє, і є основною причиною? А всі мої професіональні риси — просто відмовка? 

 — Чому ти не впевнена, що я дійсно бачу в тобі цінного працівника? 

 — Бо я перед цим вже ходила на співбесіди, і скрізь керівники обирали чоловіків. Вони, коли бачать незаміжню жінку, старшу двадцяти п’яти років, то одразу починають думати, що незабаром вона вирішить створити сім’ю, піде в декрет, тоді діти хворітимуть… Тож краще взяти чоловіка і не паритися…

 — Ну, я ніколи не думав таким чином. Зрештою, я добре плачу своїм співробітникам, і за потреби вони можуть найняти няньку для дитини, тож це зовсім не проблема…

 — Я рада, що ти дав мені посаду не тільки через наші колишні стосунки, — я заплющила очі, підставляючи обличчя прохолодному вітерцю. — Чесно кажучи, я боюся знову пережити щось подібне. Мені простіше було б, щоб ми були відверті одне з одним. І якщо виникне хоч найменше непорозуміння, таке, як сьогодні, щоб ми відразу говорили відверто про те, що нам не подобається, і як це вирішити. Щоб не трапилося знову, що наче все добре і чудово, а потім бац! — і раптом життя руйнується, все йде не так, як планувалося, і взагалі незрозуміло, що робити далі. Я боюся якихось таких катастроф. Хочеться стабільності, без несподіванок і потрясінь…

 — Я цілком розділяю твої думки, — сказав Андрій. — Ну, звісно, на нашій роботі зовсім без несподіванок і різних авралів не буває. Але  в наших особистих стосунках обіцяю відсутність недомовок, принаймні зі свого боку…

 — Ти образився, коли я розмовляла з Максом? — спитала я в “лоб”.

 — Ну… мені було не дуже приємно, але думаю, це нормальне явище. Я трохи ревную тебе, хай навіть він просто твій друг…

— Я можу відмовитися йти з ним на цю зустріч, скажу, що не хочу засмучувати тебе, — запропонувала я. 

— Ну це теж буде неправильно. Все ж, ви друзі. Я не збираюсь забирати в тебе друзів. І взагалі, стосунки мають бути побудовані на довірі, а я тобі довіряю, — сказав він, зазирнувши мені в очі і взявши за руку. — Я хочу, щоб тобі було добре зі мною, і не збираюсь забирати нічого важливого для тебе. 

— Я обіцяю, що більше не даватиму тобі підстав сумніватися в мені, — сказала я, відчуваючи, як сильно калатає серце в грудях. Чому я була так схвильована? Мабуть, цієї миті я пригадала, як ми тільки починали зустрічатися тоді. в студенсткі роки, всю ту бурю емоцій, що переповнювала мене… Дивно, я думала, що змогла позбутися тих почуттів, замурувати їх у якомусь віддаленому закутку душі, без права на повернення. Але вони, немов квітка, що пробивається крізь камінь, вивільнилися, і знову заволоділи мною…

— Кохаю тебе, — прошепотів він мені прямо в губи, а потім, не давши мені відповісти, торкнувся губами моїх губ, прикриваючи очі. 

АНДРІЙ

Як же давно я хотів поцілувати її... 

Через поцілунок я намагався передати всі свої почуття. Хотів, щоб вона відчула все, щоб вона зрозумла мене. Я був з нею максимально щирий на усіх рівнях.