8. Невчасний дзвінок і важлива обіцянка.

Я стояла перед дзеркалом, приклавши до себе чергову кофтинку, поряд на стільці вже лежало кілька “відбракованих” одежин.  Андрій сказав, щоб я одягнулася тепло, але якби ж знаття, де саме ми будемо, чи светр  і джинси будуть доречні? От іще ці таємниці, це мене трохи дратувало.

Я була перфекціоністкою і віддавала перевагу тому, щоб знати все наперед і відповідно підготуватися, аби не потрапити в незручне становище. Зрештою джинси полетіли туди ж, на купу іншого одягу, і я вдягнула сукню з довгими рукавами та замшевий піджак. Подивилася ще раз у дзеркало і залишилася задоволена результатом. Волосся не зібране в пучок, як на роботі,  а розпущене по плечах, макіяж — легкий, але все ж яскравіший від офісного. Тепер ще треба краплинку парфумів — Alien чудово підійде…

Цієї миті в сумочці озвався телефон. Я подумала, що то Андрій уже під’їхав і чекає мене в машині біля під’їзду. Визирнула в вікно — але його автівки не побачила. Тим часом телефон продовжував дзвонити. Я взяла його до рук і тільки тут помітила, що виклик не від Андрія. Це був Макс.

О, як невчасно. Андрій мав під’їхати з хвилини на хвилину, але й не відповісти Максу я не могла. Занадто багато нас пов’язувало, він дуже допомагав мені у Англії, ми були більше, ніж друзями…

 — Привіт! — нарешті я взяла слухавку. — Як ти, Максе? Давно тебе не чула.

 — Я був трохи зайнятий, — пояснив він. — Завершував свої справи у Британії, тепер уже все, вчора я приїхав в Україну, і тепер матиму набагато більше вільного часу. 

 — Супер! — здається, мій голос звучав надто награно, бо насправді я думала, що цей приїзд такий невчасний..

Але, здається, Макс того не помітив. Він радів поверненню на батьківщину, де не був багато років, і емоційно розповідав про свої враження від Києва, наскільки той змінився за час його відсутності. 

 — У мене також були такі відчуття, коли я тільки повернулася сюди, — сказала я. — Все було таким незвичним… Але зараз вже звикла, і тепер, навпаки, здається, що Англія залишилася десь далеко, і я  була там дуже давно…

 — До речі, я привіз тобі подарунок, — сказав раптом Макс, інтимно притишуючи голос. — Може, зустрінемося сьогодні в якомусь ресторані, я дуже скучив за тобою…

Я зітхнула, але перед цим передбачливо відвела телефон подалі, щоб Макс не почув.

 — Ой, це чудова ідея, але я сьогодні не зможу, бо в мене зустріч… е-е-е… з подругою, — на ходу придумала я. — Ми давно не бачилися, мені буде незручно переносити цю вечерю. Може, завтра зустрінемося? Чи післязавтра? 

 — Окей, можна завтра, — з легкістю погодився Макс. — Що ж, бажаю добре провести час. Тоді я зараз, певно, провідаю батьків. А завтра зустрінемося з тобою. О котрій буде зручно? О сьомій вечора?

 — Давай о сьомій, — я усміхнулася. — А де саме? 

 — Може, в ресторані китайської кухні? Пам’ятаєш, як ми в Лондоні завжди туди ходили? 

 — Так, мені буде бракувати тієї забігайлівки... Думаю, в Києві немає таких класних кухарів…

 — Ну от, завтра переконаємося! Я заїду за тобою? Кажи свою адресу…

Я продиктувала йому назву вулиці і номер будинку, квартиру не називала, домовилися, що він зателефонує і я вийду. 

 — З нетерпінням чекатиму завтрашнього дня, — сказав Макс. — Дуже хочу тебе побачити. 

 — Я теж…  — сказала я. — До завтра, Максе…

Натиснула на “відбій”, повернулася до дверей і побачила, що вони відчинені, а на порозі стоїть Андрій.

 — Ти? — здивувалася я. — Звідки знаєш номер квартири? Я ж називала тільки будинок.

 — Не мені одному, — відповів він, весело усміхаючись, але я побачила, що він дещо розгублений. — Насправді, я подивився твою адресу в особовій справі на роботі. Ну, раптом я не додзвонюся чи ще щось. Так і сталося, набирав кілька разів — а в тебе було зайнято. От і вирішив піднятися до квартири і зробити тобі сюрприз…

 —  Я розмовляла з другом, — сказала я. — Можливо, це прозвучало двозначно, що я дала йому свою адресу і сказала “до завтра”. Але це просто друг, і нічого більше. Ми давно не бачилися, він привіз мені якусь передачу з Англії…

 — Ти не маєш виправдовуватися, — сказав Андрій. — Зрештою, ти доросла і самостійна жінка і можеш зустрічатися з ким захочеш. Я нормально це сприймаю. 

 — Я рада, — я опустила очі. Наче все розрулилося, і все одно було якось незручно. Цей дзвінок пролунав так невчасно…

Мені вже не хотілося завтра зустрічатися з Максом, а ще сумніше було від думки, що, певно, Андрій подумав, що я нещира з ним. 

Але він поводився як звичайно, і якщо й був ображений, то добре приховував свої емоції.

 — Що ж, поїхали? — він зазирнув мені в очі і взяв за руку. — Постараюся так тебе здивувати, щоб ти запам’ятала цей вечір надовго…

АНДРІЙ

Чесно кажучи, я трохи переживав. Все ж, коли ми зустрічались, я не робив для Віти нічого особливого... А після неї не було жодної жінки, яку я б хотів завойовувати настільки сильно, щоб робити щось подібне до того, що підготував сьогодні. 

Віта завжди була особливою, особливою вона й лишилась. Мені дуже хотілось, щоб ми знов були разом. Цього разу я впевнений, що все буде добре. Ми не розійдемось, їй більше не треба гнатись за освітою і тому подібне, я вже дав їй посаду і з усім іншим також допоможу. Вона точно реалізується, все буде добре...