7. Запрошення на побачення. Буду робити це не не роботі...

Я довго думала про ту нашу розмову. І ввечері після поїздки, коли повернулася додому, і наступного дня, на роботі. Правда, на роботі не було особливо часу для рефлексій, бо мені довелося вникати в подробиці роботи видавництва, знайомитися з документацією відділу, тож я з головою поринула в роботу. 

Того дня Андрія не було на обіді, бо він поїхав кудись у відрядження. Тому я сиділа сама за столиком, якось так вийшло, що сіла за вільний, а до мене ніхто не приєднався. Я повела поглядом на столики з протилежного боку їдальні і побачила Тетяну, секретарку Андрія. Вона сиділа з молодими дівчатами, здається, з  бухгалтерії, я ще не дуже добре всіх знала.  Вони дивилися в мій бік і перешіптувалися між собою. Під їхніми поглядами я почувалася незатишно. Тому швиденько поїла, віднесла посуд і пішла до свого кабінету. 

Знову перед очима замиготіли угоди, звіти, статистичні зведення…

Раптом почувся дзвінок мобільного. Я поглянула на екран і побачила, що це Андрій.

 — Як справи? — почувся його життєрадісний голос, як тільки я прийняла виклик. 

 — Добре, розбираюся з усіма робочими моментами…

 — Ти ніби засмучена, чи мені так здалося? Якщо роботи занадто багато, не перевтомлюйся, делегуй комусь із підлеглих, — сказав він. — Я завжди так роблю..

 — Та я б хотіла сама в усьому розібратися. Мені не складно, просто треба трохи часу. 

 — Я тебе не підганяю, спокійно розбирайся. Сьогодні мене вже не буде, маю піти на одну зустріч, в принципі, ти можеш взагалі попрацювати з дому, взяти необхідні папери… Але завтра на дев’яту у нас буде нарада, тому маєш обов’язково бути на ній присутня. Я офіційно тебе відрекомендую усім працівникам. 

 — А може не треба? — я відчула хвилювання. Не любила бути в центрі уваги. — Я й так уже майже з усіма познайомилася…

Згадала тих дівчат сьогодні в їдальні, як вони обговорювали мене тишком-нишком, я впевнена, що Таня наговорила їм якихось дурниць. Подумала, що й на тій нараді може бути щось подібне.

 — Ну, у нас так заведено, — промовив Андрій.  — Та ти не хвилюйся, тобі не треба буде нічого говорити, я сам все скажу. Ну, можливо, згодом, коли освоїшся в компанії, то час від часу доведеться виступати публічно, та зараз я не буду змушувати тебе це робити. А, і ще. Завтра після наради, орієнтовно на  дванадцяту, я запросив на співбесіду кількох кандидатів для виконання нашої роботи, що її замовив Сергій.

 — Авторів, що мають писати про нього книгу? — уточнила я. 

 — Так, ти маєш поговорити з ними і обрати тих, які найкраще підійдуть для цієї роботи. 

 — Їх має бути двоє? 

 — Ну, можливо, й один справиться… Але, коли двоє, все ж, тоді легше, вони швидше все зроблять, і зможуть підстрахувати один одного в разі хвороби чи якихось непередбачуваних обставин…

 — Але ми повинні будемо їм заплатити більше, ніж оплачуємо роботу одного автора? Мабуть, це не дуже ефективно? 

 — Слушне зауваження, — Андрій засміявся. — Але ж ми не зі своєї кишені пишемо, все фінансує Сергій. Твоє завдання — знайти людей, які нам підійдуть, і направити до нашого клієнта, а він уже сам домовиться щодо суми і способу оплати. В принципі, далі вже вони працюватимуть з ним, до того часу, як рукопис буде готовий. Після того  вже до роботи візьмемось ми. Тож все зрозуміло? 

 — Так, все ясно, — відповіла я. — На дев’яту нарада, на дваналдцяту співбесіда…

 — А о дев’ятнадцятій я хочу запросити тебе на побачення, — сказав Андрій таким самим діловим тоном, як і під час усієї попередньої розмови, аж мені здалося, що може я щось не так зрозуміла…

 — Що о дев’ятнадцятій? Вибач, я мабуть, не розчула…

 — Підемо в ресторан святкувати початок твоєї роботи, — сказав він. — Жодні заперечення не приймаються. Форма одягу урочиста. 

Я ледь усміхнулася. Такий владний бос, подумати тільки…

Можливо, я зробила це даремно? Ну, тобто погодилася вчора дати йому ще один шанс. Але тоді я ясно зрозуміла, що досі кохаю його, що він, як і раніше, залишається для мене найважливішою людиною у світі. 

І навіть якщо мені судилося вдруге наступити на ті ж самі граблі, я зроблю це з усмішкою. І в найбільш урочистому вигляді, чи як він там сказав..

 — Добре,  — погодилася після невеличкої паузи. 

 — Тоді до завтра, — весело промовив він і поклав слухавку. 

Я поглянула на своє відображення у дзеркалі, яке висіло на стіні навпроти мого столу і побачила, що на моєму обличчі блукає замріяна усмішка…

Так, відставити емоції, потрібно брати себе в руки і зосередитись на роботі…

АНДРІЙ

Вчора я спеціально взяв на себе максимум роботи з самого ранку. Хотілось якомога швидше розібратись зі справами, щоб вже сьогодні ввечері дозволити собі зовсім не думати про роботу. 

Тому сьогодні на нараді я говорив коротко і по справі: швидко розподілив задачі на день і відправив всіх працювати. У Віти сьогодні було важливе завдання — провести співбесіди з кандидатами в автори книги про Андрія. Я побажав їй удачі, а сам зайнявся іншими питаннями: у видавництві, як і завжди, було повно невідкладних справ. Зазвичай мене дратувала рутина, я намагався відволіктись і тому подібне, але сьогодні я навпаки працював на диво зібрано. Все тому що я був у передчутті вечору.