6. Не зовсім звичайний вечір і вибачення

У мене виникло ніби дежавю, пригадала той день кілька років тому, коли Андрій привів мене на вечірку до свого батька. Ну це я так кажу “на вечірку”, а в його родині це називали “прийом”. От і зараз, дивлячись на цього чоловіка середнього віку і його супутницю, з вигляду мою ровесницю, чи трохи старшу, мене не покидало те ж саме відчуття, що й під час того прийому. Я усвідомлювала, що знаходжуся зараз не на своєму місці, це був неабиякий вихід із зони комфорту. 

Але психологи кажуть, що людям необхідно це робити, пробувати щось нове для себе, спілкуватися з новими людьми. Особливо тим, хто бажає досягти в житті неабиякого успіху. Я згадала, які в  мене виникали відчуття, коли я поїхала до Англії, тоді було ще важче, бо зараз я все ж в рідному місті, серед людей із звичним менталітетом. А там усе було новим і незвичним для мене…

 — Віто, а це моя подруга Оксана, — Андрій обійняв дівчину за талію і чмокнув у щічку.  — Думаю, вам знайдеться про що поговорити, поки ми з Андрієм обговорюватимемо ділові питання. 

Я поглянула на Андрія, очікуючи, що він зараз скаже, що взяв мене саме для вирішення ділових питань. Ну, я хотіла сама так сказати, але вчасно прикусила язика. Кому тут важливі мої ділові амбіції? Нам передусім потрібно заполучити цей контракт, і якщо для цього я маю розважати Андрієву коханку розмовами, то так тому і бути…

Але чоловіки були так захоплені підготовкою до гри, що ні про що інше, крім гольфу, поки мова не йшла. Я ж не була особливою фанаткою цього виду спорту, правила приблизно знала і тільки. Тому просто стояла і спостерігала за грою. А от Оксана активно брала участь, було видно, що вона тут далеко не вперше. 

Вони б грали ще, мабуть, дуже довго, якби на обрії не з’явилася темна хмара, подув вітер і тут же почав накрапати дощ. Ми забрали ключки, сіли до гольф кару і вирушили до стоянки, де залишили машини.

— Андрію, Віто, може, заїдемо повечеряти всі разом? — несподівано запропонував наш клієнт. — Все ж, ми так і не обговорили питання щодо моєї книги. 

— Я не проти, — Андрій усміхнувся і подивився на мене. — Віто, ти як? 

 — Я теж не проти, — відповіла я.

— Як ви ставитесь до французької кухні? Знаю один дуже гарний ресторан, — запитав Андрій, дивлячись на клієнта і його коханку. 

— Дуже позитивно, — Андрій пригорнув Настю до себе. — Правда, Настюню? 

— Так, — Настя усміхнулась і кивнула. — Люблю фондю. 

— Ну супер, — весело сказав мій Андрій. — Тоді вирішено, їдемо на фондю і там обговоримо наш проект…

***

— Андрію, — я взяла його за руку, коли ми вже стояли на парковці. — Знаєш, мені якось не по собі поруч із ними… 

— Ну, Віто, таке життя, — він знизав плечима. — Така твоя робота. Треба намагатись шукати те, за що можна зачепитись, якісь спільні моменти, навіть якщо здається, що спільного і нема. Бо все одно всі ми люди, повір. І у них є свої мрії, сподівання, бажання, проблеми… В цьому вони такі самі люди, як і ми. Хай багаті і зі своїми закидонами, але все одно. Наприклад, Андрій дуже працьовитий, справжній трудоголік. Настя… Вона народила йому дитину, і виглядає дуже молодо і доглянуто. Ну хіба вона винна в тому, що закохана в нього? 

— Але це все якось неправильно… — я зітхнула.

— В житті немає нічого правильного, або неправильного, — не погодився він. — Ані ти, ані я не знаємо деталей, тож не можемо судити їх. Тим паче, я чув, що він своїй дружині зізнався. Не знаю, як саме це відбулось, але по суті він зараз нікого не обманює. Всі учасники цього трикутника знають, у що ввʼязались. 

— Все одно… Все одно неправильно, я не розумію, як можна так жити, — сказала я. — Якщо кохаєш людину, то не можеш ділити її ні з ким… 

***

 — Добре, — сказав Андрій, — отже ми домовилися, що ти знайдеш автора, який зможе написати мої “мемуари”. Коли це питання буде узгоджене, направляй його до мене, я все розкажу, покажу, обговоримо умови оплати праці і тому подібне. 

 — А ви хочете, щоб автором був чоловік чи жінка? — спитала я. 

 — Цікаве питання, — він замислився. — З одного боку, в книзі буде багато про мій бізнес, про, як то кажуть, шлях “із грязі в князі”, то про це, мабуть, краще напише чоловік. Але я так собі бачу, що тільки про бізнес книга буде нецікавою, потрібно торкнутися й особистого життя… Може, хай би було двоє авторів, це було б навіть цікавіше… 

Я крадькома поглянула на Настю. Мені здавалося, що коли про те, що вона є утриманкою багатого одруженого чоловіка, напишуть у книзі, це не дуже їй сподобається. Сама я, мабуть, в такій ситуації запротестувала б, сказала, що проти того, щоб хтось копався в моїй брудній білизні… Хоча я і в ролі утриманки себе уявити не могла. Для мене важливим було всього в житі досягти самій. 

Оксану, здається, зовсім не збентежила Андрієва ідея, вона пила сік із келиха і схвально усміхалася. Ну, це її життя, якщо така роль їй підходить, їй комфортно, то яке я маю право її засуджувати… 

***

Коли ми попрощалися з Андрієм і Оксаною, вже вечоріло. Пройшов дощ, і повітря пахло приємною свіжістю. Мій Андрій підвіз мене до мого будинку, ми вийшли з машини і якийсь час стояли, милуючись заходом сонця, який було добре видно, бо жила я на пагорбку.