5. Перший робочий день і знайомство з клієнтом-тезкою Андрія

— Не хвилюйся, — сказала я. — Ти ж знаєш,  я не належу до тендітних панночок.

 — Знаю, — він усміхнувся. — То ти познайомилася із своїм відділом? Як тобі  колектив взагалі? 

 — Вони приємні люди, — я не кривила душею. У видавництві мене прийняли досить приязно, всі, за винятком секретарки Андрія, але я підозрювала, що в неї для такого прохолодного ставлення були особисті причини. Правда, я ще не зустрічалася з братом Андрія, але не сумнівалася, що з ним будуть аналогічні проблеми. Пам’ятала, як він ще тоді, у наші студентські роки, вовком дивився на мене. 

І тут я подумала  про дещо важливе.

 — А що, коли твій брат упізнає мене? — спитала стурбовано. — І розповість комусь із підлеглих, що ми з тобою колись були парою. Підуть чутки про те, що ти взяв мене на цю посаду по знайомству…

 — О, в Матвія кепська пам’ять на обличчя, — здається, Андрія зовсім не занепокоїв такий можливий розвиток подій. — Він і бачив тебе лише один раз, та й зараз ти змінилася, порівняно з тією молоденькою дівчиною, якою була колись. У кращий бік, звичайно, змінилася, — поспішив додати. 

Обідня перерва закінчилася, люди вставали з-за столиків та розходилися по своїх кабінетах. 

А ми з Андрієм повинні були їхати до магазину вибирати мені спортивний одяг. Тетяна підозріло дивилася на те, як ми вдвох виходимо з приймальні. Але нічого не сказала, певно, вже була навчена попереднім досвідом. 

Коли ми сіли у Андрієву автівку, я сказала:

 — Ми ніби мали під час обіду обговорити якісь важливі нюанси зустрічі, а обговорювали твого брата…

 — Ну, не велика біда, — він махнув рукою — Я й сам не дуже добре знаю, що вийде з цієї зустрічі, тож будемо імпровізувати. 

 — Ну хоча б розкажи, хто цей чоловік, до якого ми зараз вирушимо на зустріч? І де ця зустріч буде відбуватися? У гольф-клубі? 

 — У нього своє власне поле для гольфу, — відповів Андрій.

 — Навіть так? Це що, якийсь олігарх? 

 — Ну, він має свій успішний будівельний бізнес, бере участь у благочинності… Одним словом, персонаж громадськи активний і любить бути в центрі уваги. Тож не виключено, що видання цієї книги він задумав не лише з любові до письменника, а  й збирається якось попіаритися на цьому. Подарувати книги бібліотекам, провести презентації  і все таке… Я чув, що на наступні вибори він вирішив балотуватися до Верховної Ради…

 — Ого, то це серйозна птиця, — усміхнулася я. — Навіть страшно до такого підступитися!

 — Та ні, насправді  той Андрій дуже простий і компанійський. Я вже не перший раз з ним граю в гольф. Але маю тебе попередити: він скоріше за все, буде з молодою супутницею. Боронь боже тобі назвати її дружиною господаря, це для неї дуже болюча тема.

 — Вона його коханка? — здогадалася я. 

 — Так, і дуже хоче законно отримати штамп в паспорті, але він не бажає розлучатися з дружиною. Вони разом з юності, дружина допомагала йому ставати на ноги, коли в них ще нічого не було, то він на власній машині їздив по товари, а вона стояла за прилавком, хоч і мала турбуватись про їхню малу дитину. Це вже згодом профіль його бізнесу змінився, сам бізнес масштабувався, і став приносити прибуток, а на початку  кар’єри вони багато лиха сьорбнули разом, тому й не хоче Андрій розлучатися. А його утриманка психує через це.

 — А дружина про неї знає? 

 — Він думає, що не знає, але насправді, думаю, їй усе відомо. Просто вона розумна жінка і обрала для себе такий варіант: типу, коли ти вдаєш, що чогось не бачиш, то його й насправді не існує…

 — Я б так не змогла, — сказала я.

 — Та й я не зміг би вести подвійне життя. Це якось неправильно. Якщо відчуваєш, що почуттів більше немає — то простіше розійтися, і не мучити одне одного. 

 — Але цей Сергій, він не бажає так вчинити… Чому? 

 — Мій батько думає, що йому шкода ділити спільно нажите майно. Хоча, я в цьому сумніваюсь. Скільки не говорили, в мене завжди складалось трохи інше враження. Але я думаю, він все-таки має до дружини глибші почуття, ніж до тієї фіфочки. От, ми приїхали, — він вказав на великий торгівельний центр. — Тут є спортивний магазин, зараз виберемо все, що тобі необхідне…

 — Тільки я заплачу сама, — швидко сказала я. 

Не хотіла бути ні в чому зобов’язаною перед ним…

АНДРІЙ

Я вже не став сперечатись з Вітою в машині, бо ми якраз підʼїхали до шоуруму елітного одягу для гольфу і тенісу. Я взяв туди свої речі для гольфу, щоб одразу перевдягнутись. Коли ми зайшли всередину, то нас одразу ж привітала продавець:

— Андрію, рада вас бачити в нашому магазині! — привіталась вона, усміхнувшись. — Сьогодні ви не сам? 

— Вітаю, Олечко, — я кивнув. — Сьогодні я з Вітою, — я усміхнувся, кивнувши в бік Віти. — Вдягніть її для гри в гольф, на сьогоднішню погоду. Гроші — не проблема.

— Але... — Віта спробувала втрутитись. 

— Обери їй найкраще, і взуття теж. І щоб все гармоніювало з моїм сірим костюмом, — твердо сказав я. — А я поки що подивлюсь нову кепку.