4. Для мене головне — робота, а не запрошення, але не на побачення

Коли я цього ранку їхала на роботу, мене гризли сумніви. Чи правильно я зробила, погодившись на пропозицію Андрія? Не хотілося відчувати себе зобов’язаною йому. Я все ще була ображена на нього. 

Коли я увійшла до вже знайомої приймальні, секретарка, що сиділа за столом і щось набирала в ноутбуці, підняла голову і окинула мене вивчаючим поглядом. 

 — Ви до Андрія Владиславовича? А його ще немає, — протягнула вона. 

 — Він сказав мені прийти з документами, — я простягнула їй теку. — Це, мабуть, занести у відділ кадрів? 

 — Почекайте хвилинку…

Вона взяла мобільний і набрала якийсь номер, почавши довгу  розмову ні про що, обговорювала якихось спільних знайомих, хто в чому був одягнений, хто що сказав… А я увесь цей час стояла, озираючись навкруги. Потім, так і не дочекавшись кінця розмови або хоча б пропозиції сісти, сама відсунула стілець і сіла. 

Секретарка наче забула про моє існування, торохтіла й торохтіла, певно, радіючи, що шефа немає. 

Але раптом двері різко відчинилися, і до приймальні швидкою ходою увійшов Андрій. 

 — Таню, ти знову займаєшся чортзна-чим? — сердито сказав він. 

Секретарка, спіймана на гарячому, швидко відбила дзвінок. 

 — Це юристка, Наталя, запитувала про умови підписання договору з Романовським, — затараторила вона, запобігливо дивлячись на свого боса. 

Я мимохіть усміхнулася, бо вона брехала, не червоніючи. Під час її розмови, що тривала хвилин двадцять, слово “угода” чи прізвище “Романовський” не прозвучало жодного разу, зате я почула, якого кольору  і від якої фірми Таня купила комплект білизни на розпродажу.

Певно, це встиг почути і Андрій, коли відчиняв двері, тому він махнув на Таню рукою, припиняючи потік її слів. 

 — Мене ніхто не шукав? — цієї миті він повернув голову і побачив мене. — О, Віто…Валеріївно, заходьте. Зараз вирішимо справу з вашими документами і ви розпочнете виконувати свої обов’язки. Таню, підготуй для Віти Валеріївни кабінет, де до декрету працювала Жанна.

 — Але то кабінет начальника відділу… — пискнула секретарка.

 — А в чому проблема? — він насмішкувато зиркнув на неї. 

 — Ви ж наче мали взяти її, — вона кивнула у мій бік, — на посаду менеджера. А менеджери всі в одному великому кабінеті сидять..

 — Віта Валеріївна буде начальником відділу по роботі з закордонними видавництвами, — сказав Андрій.  — Так що ніякої помилки немає. Піди і підготуй там все, щоб кабінет був у належному вигляді. А ми поки що обговоримо деякі нагальні питання. 

Він підійшов до дверей у свій кабінет, відчинив їх і пропустив мене всередину. Вже заходячи, я встигла помітити невдоволений вираз обличчя секретарки. Здається, я встигла вже знайти собі тут ворога…

***

 — Сідай, — він кивнув мені на крісло навпроти свого столу. Сам сів за стіл і якусь мить просто дивився на мене, не кажучи ні слова. А потім усміхнувся: — Я дуже радий, що ти погодилась. 

 — Але я хотіла б одразу попросити про одну умову, — сказала я. — Ще до оформлення документів. Можливо, це тобі не сподобається, то тоді краще хай цю посаду займе хтось інший.

 — Ти знову за своє, — Андрій насупився. — Невже отримуєш задоволення від того, що я маю просити тебе зайняти цю посаду? 

 — Зовсім ні, — я похитала головою. — Навпаки, я хотіла б, щоб між нами були суто ділові стосунки. Щоб ніхто не запідозрив, що ми були знайомі раніше. Я не люблю, коли починаються балачки про “блат”, знайомства і все таке. Тому й хочу домовитися на березі, як-то кажуть: тільки робота і більше нічого. Я вже раз обпеклася, більше не хочу. 

 — А як у тебе на особистому фронті? — він ніби не чув моїх слів. —  Із твого резюме я дізнався, що ти незаміжня. Але в тебе є бойфренд? Ти з кимось зустрічаєшся? 

Я скривилася.  Яке він має право розпитувати мене про моє особисте життя? 

  — Ні, я ні з ким не зустрічаюся, — відповіла, намагаючись зберігати байдужий вигляд, хоча серце чомусь калатало в грудях як несамовите. — І не збираюся. Для мене зараз головний пріоритет у житті — робота…

АНДРІЙ

Авжеж, я не міг не радіти її відповіді щодо того, що зараз вона не має хлопця, тож усмішка немов сама собою зʼявилась на обличчі. 

— Андрію, мені здається ти мене зовсім не чуєш, — знов повторила вона. 

— Ти вмієш грати в гольф? — я подивився на неї.

— Що? — здивувалась Віта.

— Гольф, — повторив я. — Ти навчалась в Англії, тож маєш знати хоча б основи.

— Ну, основи я дійсно знаю. Але гарної гольфістки з мене в виші не вийшло, я надавала перевагу тенісу, — відповіла вона. 

— Знання основ достатньо, — я задоволено усміхнувся. — Тоді готуйся, сьогодні після обіду виїжджаємо на поле. 

— Що? Я тобі казала, що ніяких побачень і...

— Хто сказав про побачення? — запитав я серйозно. — У нас зустріч з однією дуже багатою людиною. Чи то він, чи то його дівчина, чи вони разом — хочуть мати книгу про себе, щось типу художньої автобіографії. Цей багатій хоче вкласти гроші в це і видати дуже великим накладом. Для нас це гарантовані гроші у великому обсязі, а ще — немала реклама, бо цей чоловік — медіамагнат.