3. Третій кут у трикутнику?

 — Алло, — я почула в слухавці його голос. — Радий тебе чути, Віто. 

А в мене самої неначе хтось мову одібрав. Минуло, мабуть, хвилин зо дві, перш ніж я все ж озвалася.

 — Я вимушена погодитися на твою пропозицію.

 — Вимушена? — він ніби був здивований. — Хто ж це тебе змусив? 

— Мамі треба робити операцію, — неохоче сказала я. — Втім, це не має особливого значення. І якщо умови роботи мені не підійдуть, то я звільнюся. 

 — Ти так говориш, неначе до мене в рабство збираєшся, — відповів Андрій. — Це просто робота, можеш дистанціюватися від думки, що я — це я, якщо тобі буде легше. 

 — Не думаю, що я зможу, дивлячись на тебе, уявляти, що це хтось інший, — я похитала головою, так наче він міг мене зараз бачити. — Я надто ображена на тебе. Думала, що час, який минув, приглушив ці емоції, але от побачила тебе і зрозуміла, що це не так. Але я не маю іншого виходу, на жаль. 

 — Добре, — він кашлянув. — Я маю зараз іти на нараду, а ти завтра зранку можеш уже виходити на роботу. Занесеш свої документи Олені Павлівні, ти з нею вже знайома. Вона покаже, де буде твій кабінет. А потім ми зустрінемося й обговоримо фронт твоїх робіт. Тебе влаштовує такий план? 

 — Звичайно, — сказала я. — Дякую. 

 — Це я тобі дякую, що погодилась. Думаю, ми спрацюємося. 

Зараз він був зовсім не схожий на того Андрія, якого я знала раніше. Тоді він був веселим, безтурботним і задоволеним життям. Не прагнув щось міняти, чогось досягати. Його влаштовувало те, що він мав, і він не бажав напружуватися заради якихось нових цілей. 

Мабуть, через те він і знайшов найбільш простий спосіб вирішити проблему з нашими стосунками: просто розірвав їх. Можливо, якийсь інший хлопець почав би переконувати мене залишитися, або сам виявив бажання поїхати до Англії зі мною, щоб не розлучатися. Але Андрій не хотів виходити з зони комфорту. Йому краще було в Україні, в Англії він був би лише одним із тисяч студентів, а тут — син багатія, спадкоємець батьківського бізнесу і все таке…

Схоже, його батько все-таки наполіг на тому, щоб син-гульвіса взявся за розум. І це рішення дало свої плоди. Але мені було трохи сумно, немов того Андрія, якого я знала, вже не існувало. Його місце зайняв ніби його брат-близнюк: дуже привабливий, імпозантний, діловитий, але якийсь чужий мені…

І тепер мені доведеться пізнавати його заново. А що, коли він мене розчарує, виявиться якимось начальником-деспотом? Ну, як я йому й заявила, будь-якої миті мені можна буде звільнитися. 

Думаючи так, я дійшла до маленької квартирки, яку залишила мені в спадок покійна тітка. Вона померла бездітною, і мої батьки та ми з сестрою були її найближчими родичами. Коли оголосили заповіт, сестра дуже засмутилася через те, що тітка заповіла квартиру не їй, а мені.

 — Це несправедливо, — мало не плакала вона. — У мене сім’я. діти.. Мені потрібна ця квартира! 

 — Але у вас є власна, — зауважила я. 

 — Ми вклали в неї багато грошей, залізли в борги, тож цю тітчину халупу можна продати, і  виручені гроші розділити навпіл. 

 — Але тітка вирішила саме так, до того ж, мені теж треба десь жити, — сказала тоді я. 

 —  Ну так, я знала, що ти завжди була егоїсткою і думала лише про себе… —  сестра стояла, вперши руки в боки. Вона з усіх сил тиснула на мене, щоб я таки продала квартиру і розділила гроші навпіл, але я не погодилася, навпаки стала обживати скромне тітчине житло. Тоді сестра перестала зі мною розмовляти. 

Але я не відчувала докорів сумління. Розуміла, що маю повне право жити в цій квартирі і не повинна підлаштовуватися під чужі забаганки. 

Отож, я відчинила двері своїм ключем і зайшла до передпокою. 

І тут у моїй сумці задзвонив телефон. То був Макс. 

 — Привіт, як справи? 

 — Добре, — відповіла я. 

 — Як співбесіда? 

 — Та наче мене взяли на роботу…

 — Але голос у тебе якийсь невеселий…

 — Та ні, все нормально, — поспішила запевнити я. 

 — А в мене сюрприз! Я вирішив теж повернутися в Україну! 

 — Ти? — я аж вухам своїм не повірила.  — Ти ж говорив, що Англія  стала для тебе другою батьківщиною, і ти нізащо не залишиш її? 

 — Ну от, я передумав. Хочу стати патріотом рідної країни, піднімати її економіку. Та й батько зрадіє, він мріє, що я продовжу його справу. 

 — Ну що ж, ти молодець, якщо заради батька вирішив покинути Англію…

 — Насправді це не зовсім заради батька, — він зробив паузу. — Я думав, ти здогадаєшся, що це все через тебе.

 — Через мене? — ні, я знала, що він трохи небайдужий до мене, але щоб настільки, що наважився пожертвувати успішною кар’єрою в престижній закордонній фірмі…

 — Так, — відповів він. — Я зрозумів, що без тебе мені не потрібно нічого. Хочу бути поряд із тобою, Віто. Так що післязавтра чекай, я прилітаю до Києва…

АНДРІЙ

Я ненавидів сімейні вечори, які відбувались щодватижні у будинку батька. На цих вечорах батько постійно розповідав, чим він незадоволений(і цим «чимось», зазвичай, був я), його дружина нахвалювала свого синочка Матвія, не забуваючи підколоти мене. Мене це все бісило, але не приходити на ці вечори я не міг... Не хотів дратувати і засмучувати батька, останнім часом його здоровʼя було так собі, я не хотів, щоб він нервував ще й через мене. Якими б складними не були наші стосунки — я любив його і хотів, щоб він прожив дуже довге життя, бо він — мій батько.