2. Коли втручаються обставини і ритуал на удачу.

 — А можна, я візьму час на роздуми? — я розуміла, що зараз діятиму на емоціях, а це не вельми добре.

 — Добре, але лише один день, — відповів Андрій. — Мені потрібно, щоб новий працівник уже розпочав виконувати свої обов’язки. Тож якщо ти завтра до сімнадцятої не підтвердиш свою згоду, я змушений буду взяти на це місце когось іншого…

Він виглядав таким суворим, справжній владний бос із фільмів, які любила дивитися моя мама. Але я пам’ятала його зовсім іншим…

Спогади з минулого так яскраво ожили в уяві, що мені стало дуже сумно. Таке відчуття буває, коли ти приходиш на якесь місце, яке ти добре знаєш з дитинства. але давно там не була. І бачиш замість мальовничого куточка, який ти запам’ятала, нудний пустир. Тоді й на серці стає якось порожньо…

 — Гаразд,  — сказала я. — Можна погодитися чи відмовитися телефоном? 

 — Можна. Ти маєш мій номер? 

 — Якщо він не змінився, то так. 

Я так тоді й не наважилася видалити ці десять цифр з пам’яті телефона, а коли нещодавно придбала новий, то разом із актуальними номерами перенесла й контакти Андрія, хоча гадки не мала, навіщо це роблю.

Можливо, все ж сподівалася, що він напише чи зателефонує, але марно… Впродовж усіх цих років я не отримала від нього жодної звісточки. Певно, була не настільки важливою, чи, скоріше, зовсім не важливою, що він так викинув мене зі свого життя, немов сміття з машини, яка їхала на повній швидкості. 

 — Тоді я буду чекати, — він поглянув на мене якось дивно, немов збирався сказати щось зовсім інше.

 — Добре, я не буду тебе затримувати, у тебе, мабуть, купа справ. 

Я озирнулася навколо, кабінет був дійсно розкішний.

 — Ти тепер великий бос, — не втрималася від “колючки”. — Вилитий твій тато!

Але він ніяк на ці слова не зреагував. 

 — Я хотів би, щоб ти  зайняла цю посаду, — сказав, дивлячись прямо мені в очі. 

Я не витримала, відвела погляд і встала з крісла. 

 — Я піду. Якщо в тебе більше немає питань…

 — Що мав сказати, я сказав, — відповів він.

***

Вийшовши з офісу, я глибоко вдихнула і видихнула. В мене було таке відчуття, немов  щось стискає груди, душить. Думаю, це була образа.

Адже я так довго збиралася зробити кар’єру в Англії, стати забезпеченою і самодостатньою жінкою, а потім колись приїхати до України, щоб Андрій мене побачив і зрозумів, що даремно покинув мене. Але все сталося зовсім не так, як гадалося. Якийсь тупий збіг обставин може зруйнувати всі плани і знову повернути людину в точку відліку “нуль”.

І ти замість того, ким мріяла стати — повний нуль. 

Натомість Андрій, який ніколи не ставився до навчання серйозно, займався гулянками та пошуком розваг, зараз має все — і це лише завдяки тому, що йому пощастило народитися сином багатія…

Це нечесно, несправедливо!

Я увійшла до маршрутки і сіла на вільне місце біля вікна. Починався дощ. Краплі стікали по брудному склу і закривали від мене світ, який і так був не надто привабливим. 

Раптом у моїй сумці озвався телефон. Я відкрила його і побачила, що дзвонить мама. Не дуже хотілося зараз говорити з нею, бо останнім часом усі наші розмови зводилися до її скарг на здоров’я і те, що я недостатньо піклуюся про неї. 

Телефон дзвонив і дзвонив, аж інші пасажири почали озиратися на мене.

 — Алло, — втомлено видихнула я. 

І відразу почула жалібний голос.

 — Доню, мабуть, я буду вмирати…

 — Мамо, ну що таке ти говориш? Знову депресія? Давай я куплю тобі заспокійливе, яке призначив невролог…

 — Заспокійливе мені не допоможе, — вона зітхнула. — Була в гінеколога, і в мене знайшли пухлину. Правда, ще не знають, чи вона доброякісна, чи злоякісна. Треба зробити операцію, а потім уже лікар скаже, чи це рак…

 — Мамо,  все буде добре, — я відчула, що в мене аж руки затремтіли від такої новини. — Зробимо операцію,  і дасть Бог, пухлина виявиться доброякісною…

 — Але в мене немає грошей на операцію, — пробурмотіла вона. — Сказали, що потрібна купа грошей. А якщо потім ще й хіміотерапія, опромінення… То мабуть дешевше труну купити та й по всьому…

 — Ну перестань, — заспокоююче сказала я. — Я щось придумаю, знайду гроші. 

 — Правда? — в її голосі з’явилися нотки надії. — Бо твоя сестра сказала, що в неї нічого немає…

 — Я знайшла роботу, — сказала я. — Наче обіцяють добре платити. Так що можеш не хвилюватися…

АНДРІЙ

— Андрію Владиславовичу, ви вже закінчили? — до кабінету зазирнула Таня, і зачинила за собою двері. — Памʼятаєте, ви вчора казали, що хочете звозити мене на вечерю... 

— Не перекручуй мої слова, Таню, — хмикнув я. — Це ти запрошувала мене кудись зʼїздити разом, а я сказав «можливо, іншим разом». 

Настрій був кепський. Мені здавалось, що я втратив свій шанс зблизитись з Вітою. З англійською освітою вона легко знайде собі й іншу роботу. Авжеж, не таку, яку я запропонував їй в кінці, але... Що, як вона принципово не захоче працювати зі мною.