1. Співбесіда з сюрпризом

 — Дякую, зачекайте, будь ласка, тут, у фойє, — завідуюча відділом кадрів ввічливо усміхнулася. — В принципі, ваша кандидатура нам підходить, але потрібно отримати схвалення директора видавництва…

 — Так, звичайно, — я кивнула і пройшла до м’якого диванчика, що знаходився  навпроти вікна, поряд з великою пальмою у дерев’яному цеберку. Поряд із диванчиком був такий же дерев’яний столик, на якому лежали рекламні проспекти та журнали.

Кадровичка зникла за дверима, на яких висіла солідна табличка під бронзу з написом “директор”. Ця табличка мені нагадала шкільні роки, коли ми так само трохи з  побоюванням поглядали на двері директорського кабінету. Тому я уявила собі керівника видавництва схожим на нашого шкільного директора — чоловіком середнього віку з похмурим обличчям і лисиною на маківці. 

Взагалі офіс був обставлений у класичному стилі, без усіх цих новомодних меблів із скла і пластику та абстрактних картин на стінах. Мабуть, тому в мене й склалося враження про немолодий вік керівника…

Поглянула на годинник, і саме цієї миті мій телефон задзвонив. На екрані висвітилося ім’я: Макс.

 — Привіт, — відповіла я. 

 — Привіт! Як справи? Чим зараз займаєшся? 

 — Сиджу в офісі фірми, куди прийшла влаштовуватися на роботу…

 — І що? Не хочуть брати? Дай їм слухавку, я швиденько переконаю всіх, яка ти цінна працівниця! 

 — Ще не знаю, чекаю результатів співбесіди, — я говорила дуже тихо, щоб мене не могли випадково почути у директорському кабінеті.

 — Послухай, — тепер вже голос Макса був серйозним. — Навіщо тобі ця робота? У Англії в тебе були такі класні перспективи, ти ж стажувалася у престижній фірмі і тебе мали там працевлаштувати! Ну, вибач на слові, але це смішно — проміняти такий старт кар’єри на якесь українське видавництво, яке, мабуть, на ладан там дихає…

 — Максе, ну ми ж говорили вже не раз про це, — я зітхнула. — Батьки хворіють, хочуть, щоб я була поруч.

 — В тебе ж є сестра, невже її допомоги їм недостатньо? 

 — Виходить, що недостатньо… У неї якісь проблеми з чоловіком, діти в перехідному віці, вона не має часу на батьків…

 — То забери їх у Англію, тут і медицина в рази краща! 

 — Не хочуть вони їхати… Ех, у них в голові якісь ще радянські уявлення, що за кордоном жити важко, страшно і дуже дорого. Тому поки що так, а далі, може, вони трохи краще себе почуватимуть, і я повернуся до Лондону. 

 — Але цю роботу ти вже точно не зможеш отримати… Ну Віто, не втрачай такий шанс…Ну, якщо вже зібралася працювати в Україні, давай я замовлю за тебе словечко перед батьком!

 — Ти ж мене знаєш, для мене принципово всього добиватися самій. Та й взагалі, ділові стосунки псують дружбу, а я цього не хочу… У світі багато місць, де можна працювати, на мою долю вистачить, — я побачила, що двері директорського кабінету почали відчинятися, і швидко промовила в телефон: — Вибач, Максе, я зараз не зможу говорити, давай увечері зідзвонимось!

 — Добре.. — він ще щось казав, але я вже натиснула на “відбій”.

Сіла рівніше, сховавши телефон, і очікувально поглянула на заповітні двері. 

Що мені тут скажуть? У одному великому видавництві, куди я днями також ходила на співбесіду, мені відмовили. Сказали, що, звичайно, у мене хороші знання щодо роботи з іноземними авторами, але  я молода і незаміжня, можу завагітніти, народити дитину, почнуться декретні відпустки, лікарняні, а їм тоді доведеться морочитися й шукати нового фахівця. І хоча я спробувала переконати їх, що заміж не збираюся, і дітей не планую ще років п’ять як мінімум, все ж в результаті на цю посаду взяли іншого кандидата — чоловіка. 

Раптом і тут так буде? Звичайно, я б і без цієї посади не померла з голоду, за роки навчання у Англії бездоганно опанувала мову, тож могла б працювати репетитором чи робити переклади, але мені хотілося знайти роботу саме за тим фахом, який я здобула в університеті. Я любила видавничу справу, мені було цікаво розвиватися саме в цьому напрямку. Проте, схоже, Макс був правий — українські видавництва зараз ледве животіли, і або не потребували працівників, або ж на кожну посаду була надто висока конкуренція…

Я побачила, як з кабінету виходять вже знайома мені завідуюча відділом кадрів у супроводі темноволосого чоловіка у білій сорочці і джинсах. Певно, то був сам директор. На вигляд він був значно молодшим від того образу, який я вже встигла собі намалювати в уяві. 

Я підвелася з диванчика, зробила їм крок назустріч і усміхнулася, але тут же усмішка зникла з мого обличчя. 

Я його впізнала.

Так, безперечно, це був він — Андрій, моє перше кохання, через нього я не хотіла їхати до Англії, але він покинув мене прямо напередодні останнього терміну подачі документів на грант, і тоді я все ж поїхала. Перш за все, щоб забути його, а також довести самій собі, що я можу чогось досягти самотужки, без багатих батьків і владних покровителів. 

І  дечого таки досягла, але, виявляється, виконати перший пункт свого плану — забути Андрія — так і не змогла. Бо інакше, чому, варто було мені  побачити його — і моє серце болісно стиснулося в грудях? 

Здається, він був зовсім не здивований, побачивши мене.