15. Крістофер

Було у вас таке, що ви бачите неминуче насування грози, чорні хмари, що вже затягли небо, чуєте грім, відчуваєте порив вітру, але все ще сподіваєтесь, що все менеться? Що випаде лише кілька крапель дощу і на цьому все. От і я, наївний, сидячи в кареті й чекаючи на Софію , думав, що легко впораюсь. Навіть коли відчув ледь відчутний запах жасмину, подумав лише, що був правий, це вона сниться мені щоночі. 
-Ви ще довго? - гаркнув на них. Не зміг стриматись. Я не бачив їх і це було найгірше. Адже вони там не цілуються? Ця думка була наче блискавка , серед бурі, що насувалася. 
І ливень рушив, обвалився на мене з усією силою, як тільки вона увійшла в карету. Все й одразу. Запах був такий сильний і чаруючий, що мені забракло повітря. Ще й сукня, яка поповзла в низ, оголюючи півкулі грудей. Маленький діамант, що колихався на ланцюжку, мов маятник і падав в декольте. Я схопив подушку, яка на моє щастя виявилася на сидінні і прикрив пах. Ми не самі. Інакше я б не ховався. Звір в середині мене ревів. Вимагав припинити весь цей фарс. Схопити свою жінку й потягти подалі. Від усіх і від Кірана в першу чергу. Вибір? Дати їй вибір? У неї нема вибору. Як і у мене, власне. Вона моя пара. Ми приречені.
На щастя, Іріс почала торохкотіти. Хоч трохи відволікаючи мене. 
Я дивився на Софію. На її міміку. На те як супить брови і ображається. Намагався зрозуміти її реакцію. А ще, намагався не дихати. Бо жасмин дарував двояке відчуття. Роздратування від збудження, що не можу вгамувати і радість від передчуття і очікування.

Вона ревнує! Намагається приховати це, але вона ревнує. Ніби між тим і іншим питає в Іріс, як давно ми бачились, а коли розуміє , що після прогулянки я не пішов до неї, закушує губу, а в очах полегшення. Яка ж ти спокуслива зараз. Ще раз подякував подушці, що так вдало підвернулася під руку і прикрила мій член. Бо це був би капець. 
Вона ревнує. Я щасливий. Виявляється щастя не в грошах, не в статусі, не в коханках , щастя в ревнощах жінки, яка зводить тебе з розуму. 
Ще одне відкриття. КІран пахне лісом і хвоєю, а я лілеями. Та ця брехуха мені колись розповість чим я пахну для неї насправді. Моя колючка з запахом жасмину.

Щоб я не сказав, на все сперечається. І як не дивно, навіть це мені подобається. 
Легенький блік сонця на обличчі насторожив мою увагу. На ній ілюзія, примітивна, у вигляді крему, тому одразу й не помітив. Синяк. І чого я не здивований? Може мені пощастить і виявиться, що вона випадково пошкодила себе. Але я більш ніж певен, ця теж бʼється. Чому теж? Бо на наш рід Візортів хтось наклав прокляття. Інакше як пояснити, що як тільки зʼявляється якась навіжена на горизонті, то обовʼязково чиясь суджена . Моя невістка Бріана теж отак от, як нівчому не бувало, з синцем заявилася на сніданок, думаючи що ніхто не побачить. Про сестру взагалі мовчу. Ну а матінка з легкістю могла б очолити цей відьомський  ковен. Наврочив хтось, не інакше. 
Тепер розглядати її стало ще цікавіше. Горда постать, відкриті плечі, висока зачіска. І синець. Хоча і він пасує їй . Це дивно? Дуже!

Їй личить навіть злитися. Коли дізнається куди ми їдемо, знов закушу губу, нерано сопе, вимагає зупинки. Хоче зʼясувати все з Кіраном. Але більше ніякого Кірана в її житті не буде. Тому видаю себе за брата і йду з нею. 
Важко сперечатися з дівчиною, коли єдине , що зараз розумію, це те, що хочу її . Сукня знов сповзла трошки вниз, оголюючи півкулі і натякаючи на те, що її ореоли ніжно рожеві. Ледве усвідомлюю про що вона говорить, бо думки зайняті лише цим. Ревнує. До Іріс. Вдає, що їй байдуже. Ще й ця погроза, що вночі отримаю поцілунки, де тільки забажаю. Уява підкидає яскраві картинки цього процесу. Вона на колінах, моя рука в її волоссі. Так. Стоп. З цього ми точно не почнемо. Це буде пізніше. А зараз не варто доводити себе до крайності. 
Нам і справді треба повертатися. Бо я ледь тримаю себе в руках. Залишилося лише зʼясувати все з братом, адже він все ще очікує на щось. Думає, що має шанс. 
-Вона моя пара.- кажу йому одразу, щоб не ходити колами. 
-Серйозно? Це не чесно.

-Вже як є. І моя тобі порада, якщо хочеш залишити всі частини тіла при собі, не простягай до неї більше руки. І не дивись.

-Та як не дивитися?- дражнить мене цей нахаба.- там така цікава підвіска-діамант. Ніяк не зрозумію , скільки там карат. Думаю три, але не певен. 
-Я не зовсім зараз адекватний, тому такі жарти не сприймаю. Не будь сволотою, не провокуй на вбивство . 

-Добре. Запам’ятав. Не чіпати і не дивитися. Розмовляти можна? 
-Тільки по ділу. 
-Добре. Сподіваюсь, ти розумієш, що винен мені? 
-Так. 
-А як ти поясниш всім, що відбив мою дівчину?

-Це вже не твій клопіт. Твій клопіт Іріс. 
-За це, окреме дякую. Міг вже запитати моєї думки кого кликати, адже ти одразу планував залишитися з Софією. 
-Ти ж сам запропонував її покликати.

-Для тебе. Я й не думав… 

-Наступного разу думатимеш. 

-Ще й я сам у всьому винуватий. 
-Не бубни. Тобі не личить. 
-Ага. Мені личить принести себе в сексуальну жертву замість брата. 
-Буду винен. Я памʼятаю. 
Ми потисли один одному руки. І повернулися в карету. До запаху жасмину. Виявляється, мені важко дихати без нього.