11. Софія.

КІран поцілував мою руку. Затримався набагато довше, ніж було потрібно. А потім потягнувся за поцілунком. Я швидко підставила йому щоку. 
-Для кого ця вистава? - прошепотіла на вухо. 
-Іріс в кареті. Точно підгялядає. 
-Ну, якщо Іріс. 
Він взяв її з собою. Ось так. На душі було гидко. І боляче. Хоч не пусто. Захотілося все кинути, просто тут і зараз. Розвернутися, піти й забути як страшний сон. Ні. Це все треба сприймати як ліки. Гіркі, неприємні, але такі необхідні, щоб спасти своє серце, поки не пізно. 
Отже глядачі є і виставу треба зіграти достойно. 
Тому поправила комір на чоловіковій сорочці, долоню так і не прибрала, почала поправляти уявні складки, ніжно погладжуючи. І невідривно дивилася в очі. Такі схожі , але не ті. 
-Ще трішки і повірю навіть я.

-Давай без цього всього- я говорила ці слова з посмішкою. До карети  звук не доходив, бо ми ледь шепотіли, але видно нас було.- памʼятай про домовленість.

-Я не проти переглянути умови.

-Так не робиться. Моя тобі порада, не витрачай марно час. І не випробовуй мої нерви. Вони хиткі і нестабільні.

-Невже така погана перспектива , вийти заміж за принца?

-Вийти заміж , це не перспектива, це покарання. Перспективнічай десь в іншому місці.

-Ви ще довго?- почулося з карети. Крістофер.

-Не заважай , дай їм помилуватися. Така гарна пара. Очей не відвести.- писклявий і дратуючий голос. Іріс. 
Для того, щоб увійти в середину, довелося трохи нагнутися і притримати ліф. Цей момент я трошки не продумала, бо здається вже видно ореоли. Сіла на лавку і почала поправляти сукню. 
КІран увійшов слідом. Сів біля Крістофера й екіпаж рушив. Я не хотіла на нього дивитися , от зовсім, мала намір лише ковзнути  поглядом і мимохідь привітатися, але так і застигла. 
Крістофер дивився на мене не відриваючись. Судомно втягував носом повітря. Руки стиснули маленьку подушку, що зазвичай підкладали під спину , для зручності, але зараз вона була в нього на ногах. Чомусь? І він був злий. Знову. Перегрівся, чи що ? 
—Дозвольте представити вам леді Іріс. Вона любʼязно погодилася скласти нам компанію. Іріс, це Софія, жінка , що полонила моє серце. Майбутня наречена. 
Я вклонила голову, на знак привітання. І понеслося. Ця мадам, нагадала мені радіо, що торохтить без зупинки. Так і хотілося пошукати кнопку, щоб зменшити звук, або взагалі переключити. 
-Софіє, так приємно. Я вже від нетерпіння згортала , так хотіла вас побачити. Вся столиця гуде. Це ж як вам пощастило. Сам Кіран звернув на вас увагу. Така честь. Така удача. Таке положення. Та вам заздрить кожна. А ця зустріч. Я і мріяти не могла. Ми ж не бачилися з Крістофером так давно, я думала він уникає мене. А тут, посильний приносить запрошення. І куди? На уїк-енд з його величністю. Я мало не зомліла. Чесне слово. 
-В сенсі давно? - перепитала я.

-Чотири місяці й дванадцять днів. Я втратила всяку надію, а виявляється варто було лише чекати. 
При цьому вона охала і ахала. Кидала загадкові погляди на Крістофера, мало калюжею не розтікалася. 
-Тобто, минулі декілька днів ви не зустрічалися? 
-Ні? А мали? Крістооофер, невже ти згадував про мене? Мав намір прийти? Ти ж знаєш, для тебе я завжди вільна. 

От ви бачили людину, яка виграла в картах якусь величезну суму, скажімо мільйон , у найзапеклішого суперника. Уявіть її погляд. Задоволений. Переможний. Так дивився на мене Крістофер. Вже не сидів заціпінілий. Розвалився на сидінні, але подушку не прибрав. Так і хотілося запитати «Нічого не запариш?»

Я лише хмикнула. Отже не пішов тоді до неї . Але це нічого не змінює. Мало де міг податися. 
А цей писклявий голосок і далі не замовкав. 
-Це так дивно? Ви такі однакові з братом. Як дві краплі води. Ще й одяглися так само. А якщо я сплутаю, хі-хі. Якщо таке й станеться, не ревнуйте, мила, це не навмисно. Їх же неможливо розрізнити. А ви самі, не помилялися ні разу? Може їм хоч браслети якісь начепити. Хі-хі.

Вона жартує, чи що? Вони ж зовсім різні. 

-Ви серйозно ? Не бачите відмінностей? Та бодай хоч запах.

-Який запах. Одинаковий ж.

-Як одинаковий?- дурну з мене робить , чи що. - Кіран пахне лісом і хвоєю. А Крістофер…..

Хотіла продовжити, але лише глибоко вдихнула повітря від обурення . Ні, не мільйон, він точно виграв мільярд. Інакше як пояснити такий задоволений вираз обличчя.

-І чим же я пахну, Софіє? 

-Ліліями!- процідила крізь зуби. 
-Ліліями? Ніколи не помічала. - знов тараторить. - Мої улюблені квіти. А я все думаю, чому?  Доля, не інакше. Найчарівніша  квітка. 
-Жасмин.- Крістофер навіть не намагається відвести від мене погляд. - Жисмин, найчарівніша квітки.

 —Думаєте? Дивна вона. Я б сказала, на поціновувачів. Не кожному прийде до смаку.

-А я поціновувач. Ще й який поціновувач. Від недавна, просто фанат. Ніяку іншу квітку на своєму столі не можу уявити, окрім неї. 

-Та то вам так здається.- от чому мені не мовчиться? - Покрутите ту квітку, попереставляєте, а потім згадаєте, що й троянди теж гарні, а ще є гербери, та купа всяких. 
-Ну, я натрапив на особливий сорт. Жасмин з колючками. 
-Хіба таке можливо? Ніколи не чула? Жартуєте. Хі-хі.- от навіть визначитися не можу, що мене більше дратує, її писклявий голос чи фальшиве хихотіння. 

Колючки! На що він взагалі натякає? 
Швидше б вже доїхати . До речі, а куди? Ніхто ж так і не сказав.