Розділ 5

Минуло кілька днів після суду. Здавалося, що дім нарешті вдихнув на повні груди. Ніхто не дзвонив серед ночі, не приходив із претензіями, не тягав їх по інстанціях. Лише троє — Ігор, Юля і маленький Тарасик.

Вранці Юля прокидалася раніше за всіх. На кухні тихо шелестіло: шурхотіння кавомолки, запах тостів, легенький дзенькіт посуду. Іноді Ігор виходив із кімнати ще сонний, розкуйовджений, і завжди однаково казав:

— Ти колись навчишся спати довше, Юлю?

Вона сміялась, підсуваючи йому чашку:

— А ти колись навчишся вставати раніше?

Тарасик, почувши їхні голоси, підскакував у ліжечку й вигукував своє щасливе «тато!» та «Юля!». Це слово він вимовляв так виразно, що обидвоє щоразу зупинялися на мить, ніби боялися пропустити це маленьке диво.

Одного вечора вони всі разом вечеряли. На столі стояла запечена курка, салат, і навіть десерт, який Юля встигла приготувати. Ігор здивовано дивився на неї:

— Ти коли все це встигаєш?

— Коли ви з малим граєтеся, — відповіла вона, а тоді жартома додала: — У кожного свої обов’язки.

— Ну тоді справедливо, — погодився він. — Тарасик — начальник розваг, я — фінансовий відділ, а ти — наш генеральний директор.

— Ні, — Юля похитала головою. — Ми всі — одна команда.

Ігор довго дивився на неї, і в його очах світилася вдячність, змішана з чимось теплішим, небезпечнішим, від чого Юля поспішила відвернутися.

В інший день вони пішли на прогулянку в парк. Тарасик весело бігав по траві, падав, підводився й знову сміявся. Ігор сидів поруч на лавці, простягнув руку до Юлі:

— Ти навіть не уявляєш, наскільки мені легше, коли ти поряд.

Вона глянула на його руку, потім — на нього. І, ніби вагаючись, поклала свою долоню поверх. Її серце підстрибнуло, але обличчя залишилося спокійним.

Вечір закінчився тим, що вони втрьох поверталися додому — Ігор ніс малого на плечах, а Юля йшла поруч, час від часу торкаючись його руки. З боку це виглядало так, ніби вони давно сім’я.

А вдома, коли Тарасик заснув, Ігор відчинив вікно й довго мовчав, вдивляючись у ніч. Потім тихо сказав:

— Юлю, знаєш… мені здається, що я нарешті знову маю дім. І це — завдяки тобі.

Юля стояла за його спиною, притримуючи завісу, щоб не розвівалася. І вперше не відчула бажання заперечити чи жартувати. Вона просто прошепотіла:

— Я теж це відчуваю.

Її слова зависли в повітрі, як обіцянка, що між ними народжується щось справжнє.

Того вечора вони знову сиділи на кухні. За вікном шелестів дощ, по склу стікали довгі прозорі доріжки. У кімнаті було тепло, пахло м’ятою від чаю, і все довкола ніби зупинилося.

— Знаєш, — почав Ігор, обережно крутячи ложку в чашці, — я довго думав, що вже не зможу довіряти нікому. Що всі тільки роблять боляче.

Юля дивилася на нього, і серце стискалося — бо вона пам’ятала, як він занурювався в алкоголь, як ночами не міг заснути. Вона бачила його біль щодня.

— А тепер? — тихо запитала вона.

Він підняв погляд, і в очах було щось оголене, беззахисне.

— А тепер я боюся одного — що ти підеш.

Її пальці здригнулися. Вона відчула, як хвиля тепла прокотилася всім тілом.

— Я нікуди не йду, Ігорю.

Їхні слова зависли в повітрі, і здавалось, що сам дощ притих, слухаючи. Ігор повільно простягнув руку, торкнувся її щоки. Вона не відвернулася. Навпаки — зробила крок ближче.

Їхні губи зустрілися тихо, як подих. Це був не поцілунок пристрасті, не доказ чи виклик — це було просте й чесне «я тут, я з тобою». І в ту мить обидва відчули, що нарешті дозволили собі бути щасливими.

Коли вони відступили, Юля всміхнулася крізь сльози.

— Ти знаєш, це відчувається так… правильно.

Ігор притис її до себе, сховавши обличчя у її волоссі.

— Бо це вперше — по-справжньому.

А в сусідній кімнаті Тарасик спокійно сопів у сні, ніби й він відчував: відтепер у цьому домі з’явилася не просто рівновага, а справжня сім’я.

Їх зустріли як рідних — без питання «де дитина?», без здивування. Мати Ігоря відразу взяла Тарасика на руки, приголубила, почала жалібно пестити його щічки так, ніби бачила щодня. Тато Ігоря стояв біля печі й жартома бурмотів щось про те, що «треба частіше показувати онука, бо інакше він до нас і не звикне». Було видно: вони вже знайомі з малим, його ім’я їм відомо, і для них це не сюрприз — це вже частина життя сім’ї.

Юля відчувала полегшення: знати, що батьки прийняли малого, було важливіше, ніж будь-які формальності. Вона усміхнулась, коли мама поклала Тарасика собі на коліна і почала розповідати йому короткі віршики, що пам’ятала з власного дитинства.

Олеся прийшла останньою. Вона дивилась на Юлю по-особливому — не просто дивувалася, а шукала у погляді відповіді на те, чому подруга мовчала. Коли вони привіталися, в її голосі прогриміла тиха образа:

— Юлю… ти мовчала. Я питала, пам’ятаєш? Я думала, ти просто втомлена, а виявилось — у тебе все ось так, і я нічого не знала.

Юля відчула, як у грудях затислося. Вона поклала руку на маленьку голівку Тарасика і промовила м’яко:

— Олесю, я знала, що ти б зрозуміла. Але це було не для нас, — вона зробила паузу, дивлячись прямо в очі подруги. — Я не розповіла, бо боялася, що будь-яка витік інформації може нашкодити йому. Ситуація в суді була ще невизначена, і я не хотіла, щоб його використовували чи щоб він став приводом для чергових нападів. Пробач.

Олеся тримала на собі цю образу кілька секунд. Потім її обличчя пом’якшало — не відразу, але щиро.

— Я розумію, — тихо сказала вона. — Просто образливо, що ти не довірилася мені. Ми ж як сестри. Але якщо це захист — я з тобою. Я не хочу, щоб вони з ним грались.

Тато Ігоря, слухаючи розмову, втрутився доброзичливо:

— Головне, що дитина у теплі й поряд з тими, хто його любить. Юлю ми бачимо не просто як подругу доньки. Ви з Ігорем створили щось важливе. Якщо це для нього — то і для нас. Я хочу бачити в Юлі не лише гостю, а ту, хто може стати мамою для наших онуків.