Розділ 2

Юля легко замінила Тарасику матусю-зозулю. Малюк швидко звик до її лагідного голосу, теплих рук і ритму, у якому вона жила. Для дитини у півтора року світ був простим: там, де є тепло й обійми, там і дім.

Але дорослий світ був набагато складніший.

Ігор тримався перший час. Він намагався зібрати себе докупи, та ночі видавали його — порожні пляшки в смітнику свідчили більше, ніж слова. Він топив біль від зради, від втрати довіри, від життя, що розсипалось, як кришталева ваза.

Малий втрачав не тільки матір, а й батька. І саме тоді Юля зрозуміла: тепер вона — єдина опора для цього хлопчика.

Проте Катруся вирішила, що зрада — це не весь фурор. Їй було замало просто піти.

Ігор, на радощах від народження сина, колись зробив необачний крок — записав на Тарасика 50% своєї компанії. Він тоді вірив у вічність сім’ї, у міцність шлюбу, в чистоту почуттів. Але тепер цей крок ставав зброєю проти нього.

Катруся подала документи до суду. Вона вимагала опіки над сином. Вона знала: якщо малюк стане жити з нею, то контроль над половиною бізнесу теж опиниться у її руках.

Юля першою дізналася про це — випадково перехопивши листи від адвоката. Вона читала сухі рядки й не могла повірити, що мати, яка відмовилася від власної дитини, тепер повертається не з любов’ю, а з претензіями й холодним розрахунком.

Ігор, дізнавшись новину, спочатку зареготав гірко. Потім розбив ще одну пляшку об стіну.

— Вона забрала моє життя. І тепер хоче забрати сина, — прошепотів він, хитаючись.

А Юля в цей час стискала Тарасика в обіймах і тихо шепотіла:

— Я тебе не віддам.

У залі суду пахло паперами, пилом і людськими надіями, що змішалися з відчаєм. Катруся з’явилася першою. Вона була в дорогому костюмі, з холодною усмішкою, наче не йшла боротися за сина, а підписувати контракт.

Ігор же ледве стояв на ногах. Сліди втоми та нічних гулянок виділялися навіть більше, ніж темні кола під очима. Він намагався тримати вигляд, але кожен його рух говорив: цей чоловік давно програв війну самому собі.

Юля сиділа в задньому ряду з Тарасиком на руках. Вона не мала жодних правового статусу, але мала інше — любов і відданість. Малюк спокійно заснув у неї на плечі, ніби зовсім не розумів, що його життя вирішується в чужих руках.

— Ваша честь, — впевнено почав адвокат Катрусі, — мій клієнт просить суд визначити місце проживання дитини з матір’ю. Вона має усі можливості забезпечити хлопчику майбутнє. Батько ж, — адвокат кинув презирливий погляд на Ігоря, — перебуває в стані алкогольної залежності та не здатен дбати про малюка.

Юля відчула, як у грудях стискається. Бо це була правда. І водночас — найгірший вирок для дитини.

Ігор підвівся різко, ледь не впав.

— Вона… вона його кинула! — голос зірвався. — Ви всі знаєте! Я залишився сам! Я його ростив! А тепер вона прийшла за грошима, не за ним!

Катруся всміхнулася.

— Ви плутаєте, Ігорю. Я мати. А мати завжди має право на дитину.

Суддя зберігав кам’яну маску, але кожне слово фіксував у протоколі.

Юля знала: правда сама по собі не рятує. У суді потрібні факти, свідки, документи. Вона була просто «іншою жінкою», для офіційного світу — ніхто. Але в цю мить вона вирішила: якщо Ігор не здатен боротися, боротиметься вона. Не за бізнес, не за власні амбіції — за цього малого, який довірив їй своє дитинство.

Вона вийшла вперед, попри тремтячі коліна.

— Ваша честь, — її голос дзвенів, наче струна, — я хочу дати свідчення.

Катруся здивовано звела брови, Ігор — підняв на неї червоні очі.

Але Юля вже не могла мовчати.

— Я хочу дати свідчення, — повторила Юля.

Суддя трохи нахмурився:

— Ваш статус у справі?

— Я не родичка. Але… я та, хто фактично доглядав за Тарасиком останній рік. І можу сказати правду, яку дитина поки що не скаже сам.

Суддя кивнув:

— Говоріть.

Юля зробила вдих. Вона відчувала, як пальці тремтять, але погляд її був твердим.

— Коли Катруся залишила сім’ю, Тарасику було всього півтора року. Вона пішла тихо, серед ночі, навіть не лишила йому змінного одягу чи пляшечки. Дитина прокинулася вранці й плакала, шукаючи маму. Але мами не було.

Катруся скривила губи, але Юля не зупинилася.

— За ці місяці вона не зателефонувала жодного разу, не цікавилася його здоров’ям. А він часто хворів: температура, бронхіт, висипи… і жодного дзвінка. Я пам’ятаю, як ми ночами сиділи біля нього з Ігорем, а лікар приїжджав о третій ночі. Їй було байдуже.

Юля глянула прямо на суддю.

— А ще… я бачила, як Катруся одного разу прийшла «подивитися» на дитину. Прийшла з новим телефоном, у дорогому пальті, принесла іграшку й за десять хвилин втекла на вечірку. Тарасик тоді плакав півночі, бо не розумів, чому мама знову пішла.

Ігор схилив голову. Катруся нервово перебирала пальцями сумочку.

— Я не маю юридичного права називати себе мамою. Але коли я тримаю його на руках, коли він засинає в мене на плечі, коли він називає мене «мамо», — це не тому, що я хочу відібрати його. Це тому, що справжня мама давно вибрала інше життя. І я прошу: не ламайте цього хлопчика ще раз. Він не іграшка і не спосіб помсти. Він — дитина.

У залі запала тиша. Навіть секретарка перестала щось писати.

Суддя повільно кивнув, роблячи нотатку:

— Свідчення зафіксовані.

Катруся намагалася всміхатися, але в її усмішці вже з’явилася тріщина.