Глава 25

ЕМІЛІЯ

Перечитавши умови нашої співпраці, я вражена щедрістю Ворона. Звісно, я не можу від такого відмовитися. Це шанс для нас усіх, особливо для Ані, для Олесі і для мене також. За ці п’ять років я можу розпочати власний бізнес. Так, вимоги ще ті. Мене так нічого не лякає, як вихід у люди. Всі ці світські раути, супровід Ворона, лякають мене. Мені від цього справді страшно. Боюся шумних місць.

Нарешті відриваюся від аркушів і прикипаю поглядом до чоловіка.

— Еріку Антоновичу, а супроводжувати мені вас скрізь та всюди обов’язково?

— Обов’язково, — надто серйозно запевняє він. — Ти ж будеш моєю дружиною, і це буде твоїм прямим обов’язком. — Він здіймає брову догори і питає: — Невже тебе це не влаштовує?

Не витримавши відвертого погляду чоловіка на собі, опускаю очі. З хвилину мовчу, а тоді несміло зізнаюся:

— Не люблю публічності.

Він раптом посміхається. З хвилину дивиться на мене, а тоді хрипким тембром свого голосу заявляє:

— Ти не повіриш, теж не люблю публічності та зайвого галасу чи піару, тож не хвилюйся. Наша публічність буде по мінімуму. Але... — він замовкає, посерйознішавши, і прикипає до мене відвертим поглядом.

— Але що? — розгублено перепитую.

— Еміліє, тобі потрібно бути готовою, що хейтери піднімуть галас стосовно нашого шлюбу. І ця тема може висіти довгенько, бо жодних пояснень я нікому не маю наміру давати і не дозволю цього тобі. Це зайве. Тому нам потрібно буде бути готовими до диких фантазій.

З хвилину мовчу, а тоді, кліпнувши, чесно зізнаюся:

— Мені байдуже до пліток, я музику слухаю, але, Еріку Антоновичу, всі мої страхи за малу та тьотю. Не хочу аби вони страждали через мене.

— А вони й не будуть страждати, перлинко, — досить впевнено переконує мене чоловік. — Твоя тьотя оформить документи і поїде за кордон на лікування, а малу ми заберемо зі собою. А щодо музики, я теж залюбки послухаю з тобою.

Мені так хочеться запитати: рок-н-рол полюбляєте? Але мовчу. Не до жартів чи іронії зараз. Бо у мене аж у вухах шумить від хвилювання. А оце його «ми» ще більше хвилює. Тіло продовжує тремтіти. Чомусь здається, що все, що відбувається — божевілля. Але я розумію, що чим довше я думаю, тим важче мені прийняти рішення.

— Еміліє, якщо ти вже ознайомилася з умовами і тебе все влаштовує, ми можемо підписати цей договір просто зараз, — порушує тишу Ворон, цим самим розвіюючи мої думки.

Піднявши на нього погляд, напружено цікавлюся:

— Еріку Антоновичу, якщо підпишемо сьогодні, відколи він набере чинності?

— Від сьогодні, перлинко, — надто впевнено відповідає Ворон. — Ще сьогодні ти, твоя тітка та мала переїдуть жити у мій будинок.

Мені знову боязко. Бо якщо ще Аня прийме це, стиснувши зуби, то Олеся може поводитися непередбачувано. Розгублено кліпаю і таки звертаюся до чоловіка:

— Еріку Антоновичу, я маю до вас прохання.

— Яке? — одразу примружується він.

— Я хочу вас попросити, аби переїзд перенести на завтра, — нервово зволожую вуста і розгублено пояснюю. — Завтра п’ятниця. Кінець не тільки робочого, а й навчального тижня. Я не знаю, як прийме все Олеся. А так у нас буде два вихідних...

Ворон підіймається та йде кабінетом. Напевно, моє прохання не подобається йому. Розумію, що не можу диктувати умови, але ж я попросила таку дрібницю.

Раптом чоловік зупиняється поруч і, дивлячись на мене згори вниз, заявляє:

— Гаразд, Еміліє. Я згоден. Але хочу аби сьогоднішній залишок дня та вечір ти провела зі мною.

Знову шалено нервую. Я ж не можу. Та, схоже, цьому чоловікові мене ніколи не зрозуміти.

— Еріку Антоновичу, у мене вийде. Мені потрібно уроки написати з малою, а ще я пообіцяла тітці та Роману Остаповичу, що ми усі разом з малою поїдемо у дитяче кафе...

Звісно, на його розуміння не чекаю. Хоча волію, аби ми домовилися, бо інакше мені доведеться щось вигадувати. Знову чую кожен стукіт свого серця від затяжної паузи, що повисла між нами. І наче вироку чекаю, що скаже Ворон.

— Цікава ідея, перлинко. Але мене з собою візьмеш?

Я шокована таким проханням. Навіть не знаю, що йому відповісти. Розгублено підіймаюся і заглядаю в очі чоловіка, аби переконатися, що він не глузує. Та, наче, ні.

— Еріку Антоновичу, ви зараз серйозно? Невже ви хочете аби ми взяли вас у дитяче кафе?

— Еміліє, ми можемо поїхати деінде. Дитячих зон всюди повно. А в мене буде чудова нагода познайомитися з твоїми рідними та близькими, — його голос звучить переконливо, стираючи всі мої сумніви, та останнє запитання заганяє в ступор. — То що, візьмеш мене з собою? Нам же потрібно всім познайомитися...

Ну хіба я можу йому відмовити, якщо вже погодилася на цю співпрацю і от-от підпишу договір.

— Якщо ви зараз не жартуєте, то, звісно, візьму.

Чоловік посміхається, і, як це не дивно, ця посмішка подобається мені. Навіть при тім, що буде страшно.

— Звісно, не жартую, Еміліє, — переконливо кидає він і просить: — Дай мені руку, перлинко.

Несміло простягаю йому свою руку і здригаюся, коли наші руки доторкаються. Чоловік легенько стискає мою руку, від чого я почуваюся ніяково.

— Отже, перлинко, перш ніж ми з тобою підпишемо умови співпраці та шлюбну угоду в одному екземплярі, я хочу аби ти знала: наше весілля відбудеться на наступні вихідні...

— Але чому так скоро? — спантеличено перепитую, бо мені чомусь страшно.

— Еміліє, мені цей шлюб не лише для галочки потрібен, а й для співпраці. Тому, перлинко, ми мусимо поквапитися. У мене горить контракт.

— Зрозуміло, — тихо кидаю і хочу забрати свою руку, але чоловік не відпускає.

— Еміліє, не квапся, — просить Ворон. — Хочу тобі повідомити, що весілля як такого не буде. Мені воно не потрібне, але якщо ти бажаєш, ми можемо для твоїх рідних організувати таке свято.

— Ні, не хочу, — тихо відмовляюся. Навіщо мені весілля при фіктивному шлюбі.

Ворон здивовано хмикає і цілком серйозно перепитує: